Товаришки

Любочка знає з тої ж пісні, що без повода біжить вода, а росте без кореня камінь; але як може рости камінь без кореня? Як він росте?.. Люба задумується, та не знаходить відповіді… Далі стріпує стриженою голівкою, згадує, що треба ще вивчити французькі слова. «Маліновка — la fauvette, la fauvette, соловей — le rossignol», — проказує Любочка. «Красиве слово rossignol, — думає вона, — та тільки якось не підходить!.. Соловей, соловейко!.. Як то там у тій пісні: «Ой ти, соловей, пташко маленька, та й не щебечи, вгору летючи!.. Та й не обтруси ранньої роси!..» У Бакая в садку так гарно співають солов’ї… і у нас у хуторі… Славно теж кує зозуля в ліску за хутором: «Ку-ку, ку-ку!..» Як вона може вгадувать, скільки кому год жить? А може, тому неправда, що зозуля вгадує літа? Як пташка може знать?.. А нащось-то кажуть!»- Люба знов задумується; розпитатись докладніше нема в кого… в пансіоні навіть сміялися б, якби спитала…

Підростала Люба… Часто бачила вона у комірці скриню з книжками; було, як порається в комірці мама, то й вона загляне в ту скриню, — там поверх книжок мама клала клубки ниток та інші делікатні речі; візьметься Люба за книжку, а мама зараз: «Не руш, не руш, Любочко, то таткові книжки, дітям вони нездатні!» Любочка й одкинеться. Але от далі Любочка таки зважується брать ті книжки і виносить їх на світло. Книжки мають якийсь цвілий дух, листки позчіплювались… Любочка читає заголовки, прочитує цілі картки… Часто, часто стала вона довідуватись до тої скрині з книжками! О, багацько вона знайшла там до читання: там були журнали за цілі роки, окремі романи, такі цікаві, з дивними пригодами. А в іншому оповіданні й просте що-небудь розказується, та тілько так жалісно, — Люба аж плаче над книжкою там у садочку під шовковицею. Якось же Люба витягла з скри ні прекумедну книжку, спершу аж якось очам не вірила: що таке? Так зовсім по-простому виходить! На першій же картці стоїть: «Еней був парубок моторний, — еге ж бо так, парубок моторний, — і хлопець хоть куди козак, удавсь на всеє зле проворний, завзятіший од всіх бурлак!..» Що се таке? Очі в Люби заблищали.

— Мамо? Звідки в нас ся книжка? Теж таткова? — питає Люба.

— Таткова, серденько, таткова! Він, було, вголос із неї проказує… смішне там!

І справді, й Люба щиро сміялась, навіть скінчивши; щось таке й Тетяні прочитала з тої книжки. Тетяна все чисто розібрала, теж разів зо два засміялась і навіть потім, здибавши Любочку, спитала:

— А що ж там далі, панночко, в тій казці?

Більше таких одмінних книжок Люба не знаходила. Тілько й знов здибалася з тою простою мовою у письменному обході: приїхала якось на літо сестра з чоловіком, і привезли з Полтави якісь писані вірші, такі вражаючі; назавжди одпечатались у Любиній голівці такі вирази, як «червоною гадюкою несе Альта вісті!», «Хоча серце замучене, поточене горем, принести і положити на дніпрових горах…». Говорили, що той письмовець, котрого були ті вірші, переписувані на аркушиках, все тілько так і писав по-простому, по-«малоросійському», що сам він простий селянин і за своє писання засланий кудись далеко…

Люба сказала про ті вірші своїй товаришці по пансіону, Раїсі Братовій, виголосила при їй цілий шматочок з їх; але Раїса сказала, що то зложено по-мужицькому і щось таке неприличие!

Раїса, бачите, була велика панночка. Себто не дуже й велика, але рід її бундючився, удавав з себе аристократів. Колись-то ще дід Раїси, старий Брагов, — чи, як мужики називали, старий Брага, — був справді дуже багатий та поважний, його навіть предводителем вибирали; але син його Павел Брагов, військовий чоловік, як то кажуть, таки добре «протер очі» батьківщині. Змотався, доти заставляв та перезаставляв свій маєток, поки довгу стало чи не більше, ніж маєтку! Однак все ж був «такого роду», та й жінку взяв теж таки з важнішої сім’ї, то й не переставав належать до аристократів. Якось його й на уряди статечні вибирали: то судією, то якимсь там депутатом, і взагалі якось воно велось у сім’ї по-панському. Панночки — Раїса найстарша — говорили по-французькому. Все б воно тяглося так-сяк і далі, та ота «воля» наспіла. Се вкінець підкосило діла Брагових… Пан Брагов, сяк-так зліквідувавши свої діла по маєтку, десь затерся, до якогось родича служить виїхав, інші говорили, що якась і сімейна історія замішалась, досить того, що пані Брагова зосталась у нашому місті сама з дітьми та з якимись невеликими окра-єчками колишнього маєтку. Однак панська традиція і колишня пиха зостались. Отже, хотілося б дати підрісшій «Раїсочкє прілічноє воспітаніє», та ба! Прийшлося оддати її в той пансіон, куди ходила й Люба Калиновська. Дивне діло! Були там далеко заможніші дівчата, багатеньких панків або купців, однак Раїса Брагова вважалась таки проміж ними великою панночкою і сама мала себе за таку, чуючи од мами, що вона повинна пам’ятати, якого вона роду.