Товаришки

— Пані! Там уже той Морока гнівається, каже, щоб уже виїжджати!..

Отож і послали до Раїси. Вона приїхала з Вірою Николаївною й з Петром Степановичем, привезла з собою бадьорніший дух, поводилася сміливо, жартувала з паничем Костем. Прибув і офіцер Богдашевич пожадати щасливої дороги!.. Він теж хотів говорить жартливо з Любою, але в голосі і в погляді його була якась непевність — більше чулості, ніж того жарту.

— Будьте ж ласкаві, напишіть, як там вам поведеться! — просив він Любу, запинаючись на словах.

— Добре, добре! — одказала вона.- І ви пришліте звісточку, як тут що буде! Я буду дуже рада листам, бо мама не писатиме довгих листів.

А мама та вже нічого не чула! Не чула, що їй толкували новоприбувші знайомі, Віра Николаївна й Петро Степанович, не чула нічого з того гомону, що був у її хаті.

Вещі всіх трьох подорожніх укладені, вимощено в будці для панночок і навпроти — для Костя.

— Ну, — мовив Кость, встаючи, — прощавайте, мамо!..

Почалися ж обняття та сльози… А вже Марія Петрівна так і вмилася слізьми!.. Любочка прощалася зо всіма.

— Прощай, Тетяно! Прощай, Уляно! — мовила вона крізь сльози, цілуючись. Давні служниці теж плакали.

На ґанку Марія Петрівна як припала знов до Любочки, то так і заклякла. Коли б не ридання, то можна б було подумать, що скаменіла.

Отож як сіли в бричку Раїса, Кость і та дорога Любочка, Марія Петрівна ледве бачила: не бачила-бо й світу за сльозами…

— Щасливо!.. З богом!.. Щасливо!.. Хай бог провадить!.. Щасливо! — гукав Петро Степанович.

Офіцер Богдашевич мовчки махав шапкою Любі, що виглядала з будки до матері.

Будки не стало видно. Тільки здалі бринів дзвоник.

IV

Семен Морока, огрядний чолов’яга, був, як сказано, господар статечний, то й віз по-хазяйськи: не на один раз, мовляв, треба коней… Тож наші подорожні мали вільну спробу роздивлятись по околиці.

Помалу розстилались поля, наближались переліски, балки, виринав хуторець самотній, окритий садовим гіллям, з криницею під вербою, та й знов поля, поля без кінця… Он на кінці виднокругу мріє село, немов до половини врослеє в землі, маячить стріхами, верхньою половиною церковці під зеленим дахом. Он видніє велика могила, наполовину розорана, маячить задумчистим сивим верхом посеред чорної, мертвої ріллі, говорить з вітром.

А от поля починають хвилюватись; один малий перевалок, другий, і з пригори видніє близько село Вербівка, що розкинулось геть понад ставом. Там мав бути первий спочинок наших подорожніх, дарма що сонце ще й не зовсім зайшло. От гребля, обсаджена вербами, трясуча така, — панночки лиш посміхуються, як кидає їх у бричці. Он при берегу човник стоїть прив’язаний, а близько його на кладці перуть підтикані молодиці, задивились на наших мандрівців, на часину праники поопускали. От наші і в село в’їхали. На роздоріжжі великий заїзний двір; Морока сюди не хоче заїздить. Дехто з перестрічних скидає шапку, здоровкається. На улиці діти уважно споглядають, білоголовенькі такі, стоять у воротах чи поспинались на перелази. А бричка все посувається повз двори, колодки, довгі тини. От на заломі перед майданцем Семен Морока став коло заїзного двора.

— Отут будемо стояти! — сказав.

Панночки виглядають, вилазять, ідуть у ту, мовляв, вітальню для подорожніх; там приймають їх з Костем два невеличкі покоїки з темною постановою. Гості скидають закурену верхню одіж; вони й потомлені трохи, й охочі посміятися з тої «іскопаємої» канапи, що стоїть в покої, з того скривленого самовара, що внесла жидова наймичка, подавши потім і чайника з фантастичними синіми квітками, і «підозренні» склянки на облупленій округлій ставничці.

Добули наші подорожні свій припас, даний з дому, живляться, п’ють чай. Говорять, жартують, — ось-бо вони вже справді в дорозі!.. Мандрівці!.. По скінченому чаєві пішли пройтись за село.

Село к заходу сонця оживилось: молодиці беруть воду біля колодязя, розходиться їх жвавий гомін, скрипить високий журавель; іде череда й стадо овечок, збиваючи кіптяву. «Ме-е!.. бе-е!..» — розлягається улицею; вертаються люди з поля з возами, повними снопів. Один з господарів, ідучи коло волів, мовив, порівнявшись з нашими:

— Добривечір!

Кость уклонився, Люба стиха одказала теж «добривечір».

Раїса засміялась.

— От уже чудне вітання!.. З якої речі? — завважила вона.

— Так!., з увічливості, з привітності! — одповів Кость.

— Ви, Раїсо Павлівно, панночка, не знаєте свого народу! Ні його звичаїв, ні його натури!..

– І не хочу знать! — одповіла Раїса. — Що може дать мені се розпізнавання?! Кожен індивід з того народу, по-моєму, може не більше викликать інтересу, як інша ростина! Живе чисто ростинним життям!

— Ростинним? Ви так думаєте?!

— Звичайно! Подивіться он на того хлопчика й дівчинку, що лежать там на верху воза: чим вони одмінні од тих же снопів? Нерухомі, з безмисним поглядом! Або й сей господар, з котрим ви так щиро повітались, у найліпшім разі може буть порівняний з своїм волом: одні процеси життя — і фізіологічного, і інтелектного!..

— Ну, Раїсо, ти тяжко помиляєшся! — загарливо вмішалась в розмову Люба.

— Тяжко помиляєтесь! — підхопив і Кость.