Товаришки

— Помиляюсь! Помиляюсь! — жваво провадила Раїса. — Докажіть мені, що я помиляюсь!

— Що ж тобі доказувать! — одповіла Люба. — Спинись, довідайся у їх самих! Спитай, про що думають ті діти, що може тобі сказать той чоловік!..

Раїса голосно засміялась:

— Ах, скажіте, з ласки!.. Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ото розмова була б!

— А що ж ти думаєш! — з спокійним усміхом одповіла Люба. — Для тебе, може б, і дуже цікава!

— Врешті,- вкинув Кость, — коли б ми і вважали, що світогляд нашого народу, його інтелектна сила нижчі, ніж у нас, не такі розвиті, то наш обов’язок піднести їх, розвивати!

— Розвивати? — насмішливо протягла Раїса. — Спасибі вам! Занадто тяжка й невдячна праця! Та навіть, — додала по хвилині,- з нашої руки податись на сю путь — значило б спинити прогрес!

— Як се так? — дивуючись, запитав Кость.

— Так! — одповіла Раїса з сміливим поглядом. — Бо се значило б спинити на місці ту частину осіб, ту меншину, котра може йти вперед: замість того щоб хоч принаймні вона дійшла, досягнула до мети, ви хочете осудить її на те, щоб вона стала на півдорозі і зайнялась пережовуванням здобутого, пережовуванням укупі з волами, з незмисленною масою! Маса вся прогресирувать не може! — провадила дівчина. — В людській громаді сили не можуть буть рівні по самій натуральній суті речей: одні — слабші, недолугі, другі — міцніші, вдатніші, нехай же, не гадаючи о неможливому порівнянні сил, іде вперед той, хто здолає!

— Нехай іде той, хто здолає! — запально проказав Кость. — Та нехай веде за руку й того, хто од-став, ослабши на який час!

– Інакше може вийти, — додала Люба, — що той, хто піде вперед сам, зоставить за собою безодню!

– І нехай! — з упертим усміхом мовила Раїса.

— Се не має смислу! — завважив Кость. — Голова одрізана од тіла!.. Нащо ж давати розростатись тій безодні, у котру вам самим, може, стане коли-небудь страшно заглянути — і в вас самих завернеться голова?

— Далі од краю! Не заглядатися в безодню, все вперед! І знайти собі придатне становище! А об тім, коли хто має охоту класти кладки через безодні, нехай кладе! Вільному воля!.. Але я думаю, що тому, хто вже ступив уперед, на той бік безодні, однаково повороту нема, — додала Раїса зважливо. — Він може тільки зірватися з кладки і розбить собі голову чи захряснути в болоті!..

— Ачей, не розіб’є голови! — мовив з усміхом Кость. — А коли й упаде, то, чей же таки, не в болото!..

Шпарко розмовляючи, наш гурток дійшов до кінця улиці. Оселі ставали рідші, переривані городами, левадами. Осторонь сидів на колодках під вербами гурток дівчат і хлопців. Челядь співала; в тихому повітрі лунало виразно:

Ой дуб на березу

Листом похилився!

Молодий козаче,

Чого зажурився?

Кость втішливо повернув голову назустріч тому співові, провадженому повними голосами з похватом і майже урочисто.

— Ну, що? Радіє ваше серце? — з усміхом спитала в Костя Раїса, кидаючи на його раптовий погляд.

Він одповів не зараз, все слухаючи співу.

— Ні, ви скажіть, — мовив Кость, поминувши колодки, — невже вашому серцю отсей спів не говорить нічого?..

Раїса з якоюсь непевністю повела брівками і нічого не одказала. А спів усе лунав, доносячись гучною хвилею. Аж коло царини чутно було його луну. Царинний дідусь біля свого куреня немов пильно слухав, похилившись…

В полі починало темніти, на небі займалися зорі. Довга хмарка на заході теряла свої барви, робилася тьмяною, зливаючися з вечірніми тінями. На шляху було тихо, — лиш запізнілий віз торохтів десь далеко.

Тихо підійшли наші бесідники, вернувшися з далекої проходки, до свого пристановища. Пора було подумать про спочивок. Раїса стала розбирать свої пакунки, думаючи слати можливу постіль. Кость дбав об тім, де б найти собі притулок, щоб якомога менше бути на заваді панночкам. Люба тим часом стояла коло одчиненого вікна, спершись на лікті, дивлячись на зоряне небо.

Гурток дівчат, чи то вертаючися з улиці, чи ще тільки поспішаючи туди, виводив, ідучи близько:

Ніч моя темна, Зоре моя ясна!..

V

— Grunerberg! Zwei Minuten!.. Grunerberg! Zwei Minuten!.. — гукає кондуктор, швидко пробігаючи вздовж поїзда по помосту.- Grunerberg!.. Zwei Minuten!.. — доноситься вже з самого кінця платформи.

Де се? Що се?.. Тільки що була Вербівка, а тут уже Grunerberg!.. Еге ж, маєте собі — так! Вербівка давно зосталася за плечима та за очима!.. Давно Семен Морока, довізши панночок до Києва, подався назад, везучи Марії Петрівні листочок од Люби, котрий вона візьме радісною рукою і скропить сльозами; давно зостались за плечима і Київське шосе, Брест, Варшава, давно переїхано границю… Європейські городи минали, як мрії…