Товаришки

Лекція скінчилась. То була остання в той ранок. Молодь рушила додому. Тільки Люба осталась ще коло дошки, міркуючи, споглядаючи то на ті фігури, то на свій паперок, котрий держала в руці.

— Що, ви, може, тут чого-небудь не розберете? — спитав її той студент, біля котрого вона сиділа і котрий тепер, виходячи майже посліднім, підійшов до неї, бачивши те пильне споглядання.

— Так от… тут я щось і одразу не розібрала, і тепер не доберу ладу! — одповіла Люба і між скількома схемами кроворуху у різних типів живущого вказала на кровоносну систему одного з земноводів, Proteus anguinus.

— Якось тут і жабри, і легке, то як же саме йде процес обновлення крові? Як розходяться ті два путі?..

— А от бачите, — почав був об’яснять студент, але тут саме в двері зазирнув товариш Кузьменко і гукнув:

— Корнієвич! Де ж се ти подівся?.. Іди!

— Зараз! — одповів Корнієвич спокійно й став провадить Любі дальше пояснення.

— Спасибі! Тепер розумію! — одповіла Люба.

— Одним словом, — вкинув товариш Кузьменко, котрий надійшов і стояв при тім об’ясненню, — ви, землячко, знайте, що сьому жабро-легковому дрантю було б зовсім доволі самої жабрової системи обкиснення крові, а легке йому дане тільки для того, щоб збивать з толку, морочити нашого брата, несвідомого учня!

Всі троє засміялись і рушили від дошки. їм прийшлось іти однією дорогою й по виході з університету, бо Корнієвич і Кузьменко направлялись у той ресторан, що й Люба.

Дорогою більше говорив Кузьменко.

— Скажіть, — мовив він до Люби, — ви з якого повіту Полтавщини?

— А ви почім знаєте, що я з Полтавщини? — перепитала Люба, усміхнувшись. Вона сама не знала, від чого їй так просто говорилось з Кузьменком, мовби вона була з ним давно знакома.

— Ах, боже ти мій! — одповів Кузьменко. — Як же таки не пізнать? Я ще як почув якось вашу німецьку розмову з швейцаром, то й з неї постеріг, що землячка говорить!..

— От як!.. Значить, і ви полтавець?

— Авжеж! Ми от з Корнієвичем якраз на рубежі гетьманської Полтавщини і Слободської України: я з полтавського боку, а він з харківського. Ну, що, Корнієвичу, як там? Швидко вже перекацапиться ваша Слободська Україна? Га?

— Ти помиляєшся! — одповів Корнієвич. — Ще ми українізуєм!

— От як! Дай, боже, нашому теляті вовка спіймати! — мовив Кузьменко, засміявшись.

Так, розмовляючи, дійшли вони до ресторанчика.

Там застали чималий гурт; бринів посуд, гомонів молодий люд. Люба підійшла до стола, де сиділи Раїса і Кость, і зайняла зоставлене їй місце біля його; в близькім сусідстві коло неї помістились теж Корнієвич і Кузьменко, котрий швидко познакомився з Раїсою і Костем, жартував із ними, сміявся.

Користуючи з сусідського гомону, Кость спитав у Люби, пильнуючи її личко з виступившою краскою:

— Що се таке, Любов Василівно, що я вас уже другий день не бачив? Зовсім скучив за вами!..

— Хто ж винен? Я теж скучила! — одповіла Люба, втішливо всміхнувшись.

— Та що ж! Вчора ви кудись з товаришками пішли, сьогодня я заходив, щоб разом в університет іти, — вас уже не було! Хоть би вкупі проходиться куди-небудь, абощо!

— Що ж! От і ходім!

— Куди се ходім? — умішався Кузьменко. — Чудесна річ! Ходімте лиш, панове, прогуляймося: отже ж ми, чорт возьми, в Швейцарії! Чи то ж все нидіти над тими протеусами та тритонами? Хай вони виздихають!.. Правда, землячко?..

Люба тільки засміялась на те питання, — їй було так весело!

— Ходімте, ходімте куди-небудь! — гукнула. Весь гурток земляків рушив укупі. Вони прийшли на терасу перед політехнікою, звідки одкривався вигляд на місто і гори, облиті сонцем.

Корнієвич кликнув пройти ще на Hohe Promenade (нім. Верхня алея)

— Се тут найбільша козацька променада з тими тополями! — мовив він.

— А се правду Слободська Україна каже! — гукнув Кузьменко. — Ті тополі іменно щось козацьке в собі мають!

Весь гурток рушив і повернув на Raemi Strasse. Не доходячи до Hohe Promenade, зустріли князівну Білосельську, котра йшла вкупі з другою панночкою і несла кошичок, повний винограду.

— А, ваша ясновельможність! — повітав її Кузьменко. — Звідки се ви?

— А от ходили виноград купувати на ринок.

— Бачите, який демократизм! Ну, а коли ж свій анатомічний атлас покажете?

— Чому ж не приходите? Прошу хоть зараз! — ввічливо мовила Білосельська. — От тут близесенько моя домівка, біля Hohe Promenade.

— Та ми ж отеє туди і йдемо всі на ту променаду!.. Хіба зайдім, панове? — запрошував Кузьменко.

— Зайдіть, зайдіть, прошу! Будемо виноград їсти, а потім можна й на Hohe Promenade! І яз вами охотно піду! — Мовлячи теє, струнка князівна повела гостей до себе, ідучи попереду.

Домівка її була з двох хат: в одній була спочивальня, друга ж була прибрана «салоником» — з круглим столом посередині, з гарненькою постановою; на стіні було чимале дзеркало і скілька швейцарських краєвидів; гори, Рейнські пороги, замок Шільйон; на одчиненому балконі стояли високі квітки.

Ввійшовши в хату, господиня поцілувала Любу, мовивши:

— Здрастуйте, милая.