Товаришки

Корнієвич тепер часто був сусідом Любиним, і між ними заснувались взаємини знакомців. Вони часто розмовляли, але завжди спокійно, лиш з поводу лекцій, виписок чи книжок. Корнієвич разів зо два заходив і в домівку до Люби, один раз застав її саму, просидів у неї доволі довго, пив навіть чай з нею, та розмова і в той раз не перейшла ні в інтимніший, ні в жартливіший тон. Люба спокійно розглядала його вроду: те густе русе волосся, рівне і просто зачесане назад, — лиш одно пасмо спадало на широке біле чоло з невеличкою складочкою між бровами, — ті розумні карі очі з спокійним поглядом, той енергійний рот з тонкими устами, з чуть-чуть виданою вперед нижньою губою і козацьким одкритим підборіддям; широкі плечі, міцні груди і свіже лице надавали Корнієвичу вигляду здорового, сильного мужчини, — він показувався навіть старшим проміж іншою молоддю; ота сила, фізична й інтелігентна, котру замічала Люба, імпонувала їй і разом з тим якось оддаляла її од Корнієвича: їй здавалось, що тая міцна натура занадто певна у собі й холодна… І Любі якось ніяково робилось, коли вона замічала, що Корнієвич пильнує її тими великими, спокійно-проникливими очима: їй все здавалось, що от-от на виду в його з’явиться погордливий усміх… А він так часто пильнував ту кучеряву голівку, ту ніжну тонку шийку, як вони склонялись над писанням так близько біля його на лавці… Не раз Люба, крадькома підвівши голову, ловила той погляд і нахилялась ще нижче, писала ще пильніше…

Разів зо два Корнієвич заходив до панночок вкупі з Кузьменком і, невважаючи на Кузьменкову жартливість, теж мало розходився, зрідка лиш уставляв слово, і взагалі немов більше споглядав, ніж себе показував… Через те ж то Любі було охвітні-ше, коли він приходив з Кузьменком: той не гнітив її, з тим вона була веселим, щирим товаришем і доволі сміливим — на жарти, задирання одповідала тим же. Голосних посміхів Кузьменкових Люба менше боялася, ніж найменшого усміху Корнієвичевого…

— Ну, що, землячко-полтавко, ріжете жаб? — спитає Кузьменко.

— Ріжу! — одповість Люба. — Тож бачили-сьте мої препарати!

— А потім руки трьома милами вимиваєте?

— Чотирма!

— А живій жабі можете голову відрізать?

— Ні, не можу!..

— Е-ех! Такий же з вас сектор! Сказано, баб’яча, та ще й баришенська душа!.. А квапляться! Мовляв: коваль кує, а жаба й собі лапу подає!

І Люба не ображалась, кидала на одповідь:

— Ну, ну! Глядіть, аби ви були сквапні!

— Добре, добре!.. От я вам додому принесу жабу, що-то ви з нею будете робить?.. В лабораторії, звісно, шануєтесь, гурту та лаборанта боїтесь, то хоробрість одчаю напада, а як-то дома буде!

І дійсно, Кузьменко прийшов якось вкупі з Кор-нієвичем і приніс у слоїку водяну жабу, а під пахвою скриньку з добрим мікроскопом і дощечку.

— От вам! Нате! — мовив Кузьменко, ставлячи на стіл слоїка. — А оце й дощечку приніс, бо ваша німка завіситься, як побачить, що на її столі таке робиться! Ну, експериментаторко, просимо! — 3 тим словом Кузьменко взяв Любу жартливо під руку і повів до стола. Вона голосно сміялась.

— Се добре, що ви принесли! — казала Раїса, нахиляючись над столом. — Мені якраз треба було один препарат робить!

— Зробите, зробите! — одповідав Кузьменко, чуть-чуть посміхуючись. Корнієвич теж злегка посміхнувся, поглядаючи на обох дівчат та розкладаючи гальванічну батарейку із скриньки, котру він приніс.

— Я вам покажу ту пробу, про яку я вам казав, — мовив він до Люби.

— Добре, добре! — одповіла вона, як слухняна учениця.

— Ну, госпожа, пожалуйте, — жартував Кузьменко, добуваючи жабу із слоїка. Звіринка заворушилась, потім сиділа нерухомо, наче безживною масою, з безглуздо виставленими очима.

Наші роздивляються, толкуються!.. Корнієвич докладно розповідає Любі вагу нервів на кров’яні протоки: як від більшої чи меншої напруженості нервів стискаються чи розширюються кров’яні протоки і через те заходить зміна у вільному рухові крові; показує й кінчання нерва коло артерійки, під мікроскопом. Люба дивиться, як орудують ті міцні руки, слухає, як вільно оповідає він, і думає: «Як він все знає, як він все теє зручно робить!» — І слухає його поважно, мов професора, склавши руки: не хотілось би, щоб він подумав, що має перед собою легкодумну слухачку, що їй не варто так багацько й докладно розповідать.

Кузьменко зачіпає якимсь жартом, Люба лиш усміхнулась, не одривається: на їй спочиває поважний погляд карих очей Корнієвича.

— Ну, Слободська Україно, скінчена лекція? — мовить Кузьменко. — Тепер демонстрації набік, можна їх прибрати! Тільки ніжку зіставити панні Раїсі- нехай на дозвіллі препарує!

На столі було вже наполовину прибрано, коли почувся дзвоник. Ввіходить Кость, вітається зо всіма. Люба зараз бачить бридливий вираз на його устах, коли він кинув погляд на зостатки демонстрації, і спішить прибрати їх хутенько зовсім. Кость мовчки сідає до другого стола.

— Ну, що, Константин Михайлович, як маєтесь? — спішить Раїса зайняти завжди милого гостя. — Давно вас не бачила! Коли ж ви нам прочитаєте лекцію?