— Та нуте, господь з вами! — одповів Кузьменко, все сміючись. — Що ж я, хіба який харцизяка, чи що, хай бог милує, щоб я у вас остатню копійку з душі видирав? Що се ви? Ай, землячко, землячко! Ха-ха-ха!
Люба готова була заплакати, сиділа розгнівана, стурбована.
— Ну, не хочете брать, як знаєте! — промовила, з густою краскою в лиці.
— Ну, не гнівайтесь! голубонько, Любонько! Не гнівайтесь!.. — Кузьменко взяв Любу за руку. — Ах, боже мій! Які ручки холодні! Я одразу й не постеріг!.. Бідна, бідна дитина! Сказано, на чужій стороні!
— Ай, ідіть собі!..
– Іду ж, іду! Прощавайте, голубонько!
— Не візьмете грошей? — спитала Люба навздогін.
— Ні,- одповів Кузьменко, знов засміявшись, і вийшов з хати.
На другий день раненько вбіг Микита знов. Весело поздоровкався з Раїсою й Любою і мовив:
— От скажіть, як то часом буває! Я вчора ходжу, бідкаюсь, а приходжу додому — мені оповіщення: гроші прийшли! Я сьогодні мерщій на пошту! Тепер чорт нас не взяв, багатирі! Звольте, землячко! — Кузьменко положив перед Любою 10 франків.
— Що се? — здивовано питала дівчина.
— Беріть! Значить, позичаю вам!..
— З якої речі!.. Мені не треба…
— А, господи боже мій! Чи подобає ж таким преосвіченним дівицям ламатись? Сказано вам, беріть! Будете мати з пошти — віддасте! Ну, не маю я часу гаятися, хоть би й з прекрасними землячками: треба в університет бігти! Прощавайте!.. — І вийшов хутенько з хати.
Кузьменко казав правду, та не зовсім: гроші то він одержав, та тільки не з пошти, а, прийшовши тоді од землячок, забрав деяке манаття в себе й заставив у лихварській касі… Виручив і для себе трохи, «на вугілля», і землячці бідненькій порадив!
XII
Весна, весна!.. У далекій Полтавщині ще сніг лежав на полях, а тут уже процвітали фіалки! Засиніло повне радістю небо, зазеленіли ярими килимами близькії гори, лиш там на вічно білих горах лежать довічні сніги, та й вони підтавають під теплим поглядом чарівниці-весни. Летять-шумлять з-під білих гір стрімкі потоки в зелені долини, доливають озера сині, куди видивляється, розсипаючи проміння, ясне сонце весняне. На зелених верховинах бринять дзвоночки, трубить ргжок попасача по-іншому, веселішому!.. Дзвінко розходиться луна в тонкім повітрі.
Наша молодь зовсім оп’яніла. Такої весни вона ще не стрівала! Треба б учитись, за книжкою в хаті сидіти, так же всидіти годі. Так і тягне тебе в ті простори ясно-блакитні. Вчора ходили, позавчора, назавтра знов збираються в гори, вже далі куди-небудь! Збирається ціла громадка.
— Ах, знаєте, так нема часу, що страх!.. Мабуть, не піду! — мовить Люба Костеві, що прийшов закликать до гурту.
— Ні, я вас прошу, ходімте!.. Коли ви не підете, і я не піду! — мовить Кость.
— Ну, що зробиш? Піду вже, — одказує Люба згодом.
Жвава громадка вже за містом, у горах. Чимало її зібралося там, тої челяді весняної; єсть і незнайомі нам, і всі наші знакомці. Он і Корнієвич з Кузьменком, і Діана Песцова коло їх, і князівна Білосельська в новім капелюшику з довгою білою наміточкою.
— Яка гарненька сьогодні Білосельська! — мовить Люба Костеві.
— Вона не так гарна, як зграбна, струнка така! — одмовляє він.
— Занадто вже чваниться, хизується! — додає Раїса.
Всі збираються докупи; гомін, сміх, жарти! Розташовуються, бо дещо принесли з собою їсти й пити. Так смачно їсться по проходці, на свіжому повітрю!
— Мікіта Степанич! Пивця бажаєте?
— Бажаю, бажаю! — одповіда Кузьменко, при-і ймаючи пляшечку ясного пива з рук Песцової.- і Тільки з чого ж його пить? Хіба так, нахильцем? І Душа міру зна!
— Звичайно! От ще церемонії! — гукає Песцова. — А сиру хочете?
— А чом би ж я не хотів? Давайте нам і сиру!? — Еге, пане Микито! Я щось замічаю, — мовить | нишком Люба, — Діана щось до вас залицяється!..
— А чому ж би їй не залицяться? Ви думаєте, І що до мене ніхто вже не може залицятись?
— Або ж я се кажу?
— То ви тільки мене не любите! — провадив Кузьменко.
— А хто ж вам сказав, що я вас не люблю? Я вас навіть дуже люблю!
— То-то, дуже! Якби ви сього не додавали, то краще було б. Люба трохи збентежилась:
— Ну, коли не хочете дуже, то й зовсім не треба! В — Ага, тепер і зовсім назад!.. Добре!.. Годі про
залицяння, чорт там його бери! Правда?.. От я пі-1- ду візьму вам чого-небудь їсти. Еге ж бо, за тим Корнієвичем і похопився! Он він уже тащить вам усього!..
— Ви як смієте приймати мою даму? — жартливо питав Кузьменко в Корнієвича, котрий дійсно ніс для Люби поживку.
— А чого ж вона ваша, — одповів Корнієвич, — коли ви за неї не думаєте; от я хочу, щоб вона була й моя! — І сів на траві коло Люби, подаючи їй дещо їсти.
Любі дивно чути ті слова од Корнієвича, але він говорить їх так просто!.. А тут і Кость, одірвавшись од ласкавої уваги до нього князівни, іде до Люби, питаючи:
— Хочете вина, Любов Василівно? Ось і скляночка єсть!
Кузьменко стає в патетичну поставу і виголошує:
Пред испанкой благородной
Трое рыцарей стоят!..
— Правда, правда! Занадто багацько біля одної! — мовить маленька, смуглява чорнявочка Кро-потова і сідає коло Кузьменка, пускаючи тоненькі струмочки диму з папіроски. Крізь той дим чорні очки Кропотової світяться досить ласкаво.
Лучших из лучших призывает Ладожский РљРЅСЏР·ь в свою дружину. Р
Владимира Алексеевна Кириллова , Дмитрий Сергеевич Ермаков , Игорь Михайлович Распопов , Ольга Григорьева , Эстрильда Михайловна Горелова , Юрий Павлович Плашевский
Фантастика / Историческая проза / Славянское фэнтези / Социально-психологическая фантастика / Фэнтези / Геология и география / Проза