Товаришки

— Варто б, варто прочитать, — забринів вільно голосок Люби, — бо ми тут возимось, а об судьбах мира нічого не знатимем!..

Ледве вимовила теє Люба, як знов задзвенів дзвоник, і в хату швидко ввійшли Білосельська й Песцова.

— Ото за тим Загоровським так і бігають слідом дівчата! — мовив Кузьменко Корнієвичу, збираючи мікроскопа. — Збираймось, брат, та ходім!..

— Ходімте з нами, Аполлон Степанич! — гукнула Песцова. — Ми збираємось у гори!

— А! Сама Діана запрошує! Треба йти! Як вас по батюшці? Діана Макар’євна чи Терентьевна?..

– Ільїнічна! — одповіла Песцова сміючись.

— А! Ільїнічна! Чудесно!.. Ну, Корнієвичу, ще наша доля не загинула: запрошують і нас!.. Ходім те ж, ходімте, панове! Землячко любая, Раїса Павлівна! Чи то пак Мілітриса Кірбітьєвна, збирайтесь!

Пішли улицею. Кость попереду, біля його чорніє капелюшок Раїси і в’ється синя наміточка Білосельської…

XI

Дні минали. Поки було тепло, то тепло, а далі таки стало й на холод забиратись. Отак вихопишся, легко одягшись, то таки й добре прохватить — найпаче, як отой вітер супротивний віє. Холодно ж в хаті, цур йому! Та де ж не буде холодно, коли ні рам подвійних нема, ні печей; вікна здорові, одностільні, а грубки — вже чисто, мовляв Кузьменко, «жалкая іронія» над печею: стримить у хаті той коминочок, неначе тая тумбочка на улиці, малесенький, нещасний, палиться в ньому вугіллям… От тільки руки погріть коло його (як є доволі вугілля!), а щоб як слід хату нагріти, то й не думай. Воно правда, що зима недовга, морозів великих нема; ну, а все ж воно дошкуляє! Тож наші потроху мерзли, найпаче вночі та зрання, поки не вгріються хоть надворі, ходячи…

А університетська справа йшла своїм ладом: училося, працювалося, збиралося. Тільки якось мовби трохи скучніше стало за всім рідним, своїм: молодь жадно кидалася, коли де траплялося, на часописи, журнали з Росії. Про листи звідти вже нема що й казать!

Наші полтавські товаришки одержували, звичайно, листи від матерів. Пані Брагова писала більше, хоть мало там було веселого. Марія Петрівна писала коротші листи і в них не скаржилась ні на що, тільки просила частіше писати їй, як там живеться. Але ті безжальні листи кожен раз завдавали жалю й смутку Любі: згорне тихенько лист, зітхне…

Отак жилося помалу. Врешті б, воно нічого було, хоть пильна наука трохи таки підтягла дівчат, щось вони ніби похудли значно, та дарма! А найпоганіше було те, що з грошей вибились! Таки не жили вони ніколи своїм розмірком, то й не могли гаразд розважити грошей по своїх потребах. Спершу таки тратилось більше, — звісно, мовляв, на обживок (та таки більше й малося!), — а далі вже так розмірялось — тілько, тілько щоб на щоденне ставало!.. Ох, уже ж бо й на вугілля не стає! Вже треба палити потрошку… Та що казать! Як от сими днями не надішлють которій з дому, то хто його зна, як і буде; всього-на-всього в обох скілька франків зосталось, разом з дрібними!..

Отож, вернувшись надвечір із лабораторії, сиділи наші трохи пригнічені лихом дівчата в своїй холоднуватій домівці: Люба таки, власне, сиділа з книжкою, підібгавши ніжки, а Раїса шпарко ходила по хаті, пильнуючи писаний зшиток, щось із його доволі голосно вичитувала. Зненацька прийшов Кузьменко.

— Здорові! — мовив. — Ну, та й погода собача! Дме вже третю добу! А-а! Знаєте, чого я до вас прийшов? — питав згодом хлопець у Люби.

— А чого ж ви прийшли? — перепитала Люба з усміхом.

— Погрітися! У мене така чортова холоднеча, що хоть собак гони!.. Ви думали, що, може, я в якому ідеальному розумінні кажу: погрітись у ніжному дівочому околі, біля теплих душ? Ні, таки просто погрітись у теплішій хаті!

Люба посміхнулась: Кузьменко скидав свого пледа.

— Ну, що се ви, Мілітриса Кірбітьєвна, куєте? — питав Кузьменко, підходячи й зазираючи в Раїсин зшиток.

— Ах, одчепіться, Кузьменко, з вашими дурницями! — одказала з прикрістю Раїса.

— А!.. Хімію довбить! — мовив Кузьменко. — Тим же то така сердита!.. Ну, учіться, учіться! Се похвально! — І одійшов до Люби.

— Одначе, — мовив Кузьменко, побалакавши з Любою, — щось і у вас не дуже-то душно в хаті! їй-богу, холодно! — І він закутався знов у плед. — Чом ви не запалите в камінку?

— Уже палили сьогодні! — одповіла Люба.

— А, то добре, коли так! — мовив Кузьменко, кидаючи погляд на опущену головку Любину. — Слухайте лиш, землячко! Маю вам ще щось сказати: чи не позичили б ви мені часом грошей?

— А вам скільки треба?..

— Та франків з п’ять!

— Ні… стільки не можу! — промовляла Люба, червоніючи. — Два, коли хочете, дам…

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!.. Бідна землячка! З двома франками сидить! Ха-ха-ха!.. А, сердешне дівча… То-то я бачу: сидить, підібгавши ніжки! Ха-ха-ха!

— Чого ви смієтесь? — питала Люба, збентежена. — Зовсім у нас не два франки!..

— Ну, то три! Ха-ха-ха!

— Зовсім нема чого сміятися! Хоть би навіть у нас і мало було грошей, то що ж таке! От сими днями і я, й Раїса сподіваємось з дому…

— Мало чого сподіваєтесь! І я сподіваюся!..

— Ну, то й добре! От візьміть тим часом два франки, та й годі! Справді, візьміть!