Товаришки

Далі всі перемішались, пішли, розсипались по горі, перейшли в другу долину.

— Батьку мій! Се стільки фіалок?! — гукає Кузьменко. — Люди добрі! Чи се не мара яка: чисто вся земля вкрита фіалками!

І справді, там у долинці була незміркована для степового ока сила тих розкішних альпійських весняночок-фіалок, геть аж синіла од їх трава.

Хто рве квітки, хто, заложивши руки в кишені, погордливо топче їх ногами, всі посуваються далі долиною, туди, де вона узько так в’ється проміж горами. Десь збоку чутно, як гучно падає з гори струмок чималий.

А от і всі на горі та дивляться на супротивні далекі гори та теє Alpengluhen. Сонце на заході, і Альпи палають: сонця то й не видно, сяє лиш його золота заграва по верхів’ях гір. Блідно-палева, золотиста, рожева, жовтогаряча барва міниться, переходить, сяє, потім палає ясніше, як жар великанського огнища без полум’я. Дивився б не надивився на те видовище!.. А далі воно почина помалу пригасати; тони знов міняються, вже по-іншому, лагідніше, тонше; легкі тіні вкрадаються проміж рожевий колір, борються з ним, повивають сизою поволокою ту горну далечінь. Огнище згасає.

— Вам хочеться перейти через сей потік? — питає Кость Любу. — Давайте руку, ходімте!

Обоє спускаються нижче в міжгір’я; от кладочка з двох дощок хистких через шумливу воду; тая вода, упавши з гори, скаче й тут по камінню, кидаючи бризки на кладку. Люба зо сміхом перебирається по кладці, Кость, ведучи її за руку, іде попереду. Перейшли; можна б уже й випустить ту ручку, та Кость не пускає, веде так і на той бік узгір’я малою стежечкою.

— Сядемо тут! Он під тим деревом так хороше! — запрошує Кость.

— Зараз і наші сюди прийдуть! — мовить Люба і сідає поодаль, над горною стежкою, спустивши ніжки.

Нащо Кость сідає так близько біля неї, нащо очі його дивляться з такою ніжною поволокою?..

— Ви втомились? — питає він і бере Любу за руку. — Ви втомились, Любочко?..

— Ні, я не втомилась! — одповіла вона, визволяючи свою руку і глибоко дишучи горним повіт-іншої речі не дуже-то й знала. Вона присусідилась робить під ближчою орудою одного професора, Herr Stockmann’a (нім. пана Штокмана), знаного в Цюріху не тільки як ученого, але й яко медика-практика. Herr Stockmann, чоловік середнього віку, сам пробив собі путь, бувши тружеником із буржуазної сім’ї, і умів цінити особисте старання, наможливість у простуванні до мети; він став з повагою дивитись на ту Fraulein Bragoff (панну Брагову), що з такою пильністю сиділа у його лабораторії; погляд його безцвітних, ніби скляних очей стрівався гармонічно з її твердим поглядом. Herr Professor хвалив Раїсині роботи, направляв коротко її працю, якось дав їй почитать навіть свої власні дві книжечки з своєї бібліотеки. Присторонності в тій увазі до вродливої Раїси не було; правда, коли один раз асистент Штокманів, молодий голубоокий панич, похвалив йому вроду тої його ближчої учениці, Штокман сказав: «Ja, sie ist sehr schon» (нім. Так, вона дуже гарна), але слова ті були сказані з таким безчулим виразом, немовби то говорилось о якій-небудь фігурі, вишитій на подушці, чи об моделі із гіпсу.

Тим часом Раїса, павши учитись при Штокмані,стала ще більше хвастати. Тон її робився неприємним для її тихої товаришки й спільниці, Люби. Однак правдивість вимагає сказати, що тут була ще й друга причина, через яку в розмовах і відносинах обох дівчат зайшла прикрість і неприязнь, котрі хоч не приводили ще до одкритого розриву, але почувались уже доволі значно. Раїса давно звертала значну ласкаву увагу на Костя Загоровського, але поки симпатії Костеві цілком горнулися до товаришки дитинячих літ, Люби, то ся товаришка, уважаючи ласку Раїсину до того славного Костя зовсім натуральною, навіть не задумалась над нею, а коли часом замічала більші запобігання Раїсині, то ховала при тім лиш насмішливий усміх.