Товаришки

Люба задумується, далі погляд падає на «Правду», і вона міркує: «Привіз… виписав… Хотіла б я з певностю знать, через що він виписав: чи через те тільки, щоб зробить догоду і втіху мені, чи таки й для себе, по своїй думці! По своїй, по своїй: він же каже, що в принципі згоджується, думає так само, як і я. Та і не міг би він інакше думать: се єсть логіка самої речі, а він же такий розсудливий! От що привіз сюди, то се вже, звичайно, щоб догодити. Ну, що ж? Се… се дуже мило з його руки! Буду читать, нехай і дальші числа присилає.

А Кузьменко дурниці провадить! Штучність, літературщина, признаю саму тілько народну мову… Що за узька народність, що за узький націоналізм! Се — понижати свою народну гадку, обрікавши її стояти вічно лиш на одному ступні первісному! І коли так судить об мові, то треба те ж саме розважати й у всьому: значить, і хисту національного не треба розвивать, — ні музики, нічого, — нехай буде все тільки на ступні первісно-народному; значить, і науки не посувать, досить того світогляду, який має наш простий чоловік! Се ж нісенітниця! З таким націоналізмом можна тільки закиснути на місці… Ну, бери елементи народні, не цурайся їх, але утворюй з них якомога ширшу, кращу будову — і се піде на користь тому ж самому народові! Нащо ж одрізнять його непереступною лінією від інтелігенції, котра пішла вперед? Ні, той кузьменківський націоналізм в найліпшім разі може привести лиш до плачу над лихою долею, над тим, що минуло й минає. Не плакати треба і не топтатися на однім місці, котре йде з-під ніг, а діло робити!»

Побігла Люба одвідати свою слабу: одна річ її турбувала: коли б запалення не зробилось, та й ще раз треба наказати, щоб не обгодували, — жіночка тендітна і в небезпечному стані після надто тяжкого припадку, то се може їй дуже пошкодити. Справила Люба діло, поспішає додому: може, там уже прийшли та дожидаються!.. Ні, нема. Що се такого!.. Чом він, чом вони не йдуть?

Уже сонце зовсім зайшло. Люба дивиться на дзигарок: дев'ята година на скінчанні. Що ж се вони?.. Люба ходить по садочку уже турботніше… «Так і сталось, що забавили там Величковські: товариш, панночки, фортеп'яно, співи… Ну, що ж! Нехай побавляться, ще вечір довгий… Але ж і десята година от-от скінчиться, а їх нема…» В садку лягли густі тіні, тільки стежка видніє… Місяць сходить… У хаті лягають спати, зараз погасять світло. Люба ходить по стежці між перелазом і грушею та все думає, думає… «Нащо ж заїздили, коли мали так коротко бачитись? Завтра забіжать, щоб тільки попрощатись. Зовсім нема чого прощатись, не вітавшись як слід! Звичайно, там і на вечерю зостались, на той урочистий «ужін»; ну, коли так, то що ж се… перед світом хіба вже заходити до мене? То вже велика ласка!..»

Одинадцята без четверті! Ну, звичайно, вже не будуть!.. Щось гірке підступило під серце Любі… не сама досада, а мовби образа… кипить, душить…

Люба стоїть на стежці; млявий промінь місяця падає на її опущену голову… руки нервово зчепились, хруснули пальці. «А я ще таку щиру радість показувала!» — гадає дівчина, і рука підноситься до очей, либонь, повних сліз.

— Любов Василівно! Се ви? — чує вона зненацька голос Корнієвича од перелазу.

Люба, кинувшись, повернулась… Серце затремтіло… Коли б місяць світив ясніше, коли б там напроти Люби стояв майстерник-маляр, може б, йому було цікаво побачити, як на її личку малювався недавній смуток і нова радісна турбота.

— Се ви? — перепитала Люба і поступила стежкою.

— Я! Я! — мовить Корнієвич уже в садку, вітаючись.

— Я думала, що ви вже не прийдете! Так пізно!

— Не можна було ніяким способом раньше вирватись! Обступили нас там всі, господарі й господині… Поки сеє та теє: чай, співи!.. Я і так насилу вирвався, щось там їм наказав, та якось визволився.

— А Кузьменко?

— Зостався там! Казав, що пізніше прийде… там з панночками! Нехай собі!..

— Ну, звичайно! Що ж!.. Коли зважив, що там ирнятніше, то й нехай!.. Ходімте ж у хату!

— Нащо в хату! Тепер і надворі так гарно! Посидимо тут де-небудь!

Сіли на лавочці, де сиділа перше Люба. Біла сорочка її здавалася ще білішою при місяці, по ніжному обличчю бродили лагідні тони, обрис його приймав тонкий, мальовничий вигляд; а руки, що перебирали краєчку на темному одінню, здавались прозоро-білими.

— Так ви думали, що я не прийду зовсім? — питав Корнієвич…

— А думала! — одповіла Люба, опускаючи голову.

— Надзвичайна прозорливість! Їхати такий світ для того, щоб просидіти у Величковських. Виходить би то, я для їх і приїздив?..

— Я не знаю!.. Ви кажете, що заїхали собі по дорозі!..

— По дорозі! Тільки все ж, либонь, не до мирового нашого! Мені треба порадитися з вами, перше ніж їхати в Полтаву…

— Зо мною?..

— З вами… А перш усього мені треба було побачити вас, повітати вас! — Корнієвич взяв Любину руку і стиснув її, неначе вперше сьогодня. Люба не противилась, серце їй так билося, і та ніжна ручка з довгими тонкими пальцями перейшла в повну оруду Корнієвича.

— Як я за вами скучив! — мовив він, стискаючи її в своїх теплих, дужих руках, — А ви? Скучили за мною хоть трохи?..

— Дуже скучила!..