Товаришки

— Прощавайте, поет і поетеса! — гукала Раїса Костеві й Любі, коли вони, зоставивши всіх інших біля Раїсиної господи, пішли додому в супроводі лиш офіцера.

Мало розмовляючи, дійшло наше тріо до двора Любиного.

— На добраніч! — мовив офіцер, прощаючись з Любою коло воріт. — Приємного сну! Вам повинні снитись милі сни, — додав усміхнувшись, — ви така ідеалістка! Приємного сну!

— Спасибі!.. Тільки чого ж ви думаєте, що ідеалістам мусять конечно снитись милі сни? — кинула на одповідь Люба. Офіцер був уже поодаль, почувся лиш сміх його, голосний, але беззлосний.

Люба й Кость увійшли на подвір'я. Люба швиденько зійшла на ґанок, вступила в незамкнуту господу; там на тій канапі, де сиділа надвечір пані Катерина, було постелено для приїзного гостя-панича; нагорілая свічка освічувала самотню хату.

— На добраніч! — мовила Люба, вернувшись на ґанок до Костя, котрий стояв у задуманій поставі, спершись на стовп ґаночка. Він не спішився прощатись з Любою, що стояла перед ним, облита місячним світлом, з опущеним поглядом, з простягненою рукою.

— Мама буде ждати!.. Завжди не спить, поки не прийду! — мовила тихо дівчина в одповідь на той погляд, котрий вона чула на собі. І, наче вихопивши свою делікатну ручку з руки Костевої, швидко пішла двором до другого, бокового, ґаночка, на простішу половину хати. Там, на тій половині, її обхопило душне хатнє повітря. Перший покій не мав віконниць, і місячна стяга показувала Любі просту путь далі мимо спавшої Тетяни. В другім малім покоїку Люба спинилась коло невеличкої простенької канапки, де їй було постелено, і заглянула через одчинені двері в сусідню спочивальню, мляво освічену малою лампадкою в кутику перед образом. Там на звичайному Любиному місці спала і похрапувала Катерина Пантелеймонівна; ліжко старої господині, перестелене, було порожнє: Марія Петрівна стояла на колінах перед образами, молячись; білий чіпок її був низько нахилений. Оглянувшись на Любу, котра почала швиденько розбиратись, Марія Петрівна ще нижче схилилась, ще з більшою чулістю зашептала слова молитви. Люба, кладучись, зітхнула, споглянувши на ту похилену постать, облиту лагідним світлом лампади…

ІІІ

Коли ж і де діється та дія, що почалась оце? — спитаєте мене, мої любі читальниці. Думаю, що до якої міри ви вже й угадали і те, і друге. Діється дія коло половини 60х років у повітовому, ну, скажу вам, у полтавському місті.

Панночка Люба Калиновська походить з невеликої дворянської сім'ї. Батько її служив трохи по виборах, але хутко втомився турботами тої виборної служби, вийшов у одставку й жив на своїм господарстві, котре було невелике, але забезпечувало спокійне і не те щоб нужденне проживання. Пан Василь Калиновський був для свого часу доволі освіченим чоловіком, виписував альманахи, газету, надзвичайно любив Гоголя, зачитуючись ним у своєму садку під тінистою грушею… Сусіди мали пана Калиновського навіть за чоловіка ученого. Певне було те, що пан Василь поважав науку і хоть не мав синів, а тільки дочки, однак хотів, щоб діти його були освічені. Тож первісну науку грамоти російської і навіть французької давав сам, а далі, щоб уміння йшло пильніше, вдавався до людей. Отже, старша дочка, котру ходив учить сусіда, учитель з міського училища, закохалась не тільки в науці, але й в учителеві і вийшла за його заміж, після чого виїхала з мужем у Полтаву, де він одержав краще місце. Середня дочка була віддана її Полтавський інститут, де, як говорили, «заскучала» і вмерла. Зосталась найменша, Люба, котру ще за життя Калиновського оддали учитись в своєму місті, де дві статечні панночки одкрили пансіон. Учили в тому пансіоні російської граматики, історії і навіть географії, притім, звичайно, й французької мови, і музики, себто грання на фортеп'яно. Потім приблудилась до пансіону якась стара німка, то котрі дівчата хотіли, то могли учитися й по-німецькому. Наука собі потроху йшла. Дівчата учились і притім не дуже нудились, бо були так близько від дому. Прийде, було, Люба додому, учить свої завдання, а коло неї плете чулку мама або шиє, голосно виспівуючи, Тетяна. «Валдайская возвишенность», «Валдайская возвишенность», «Уральскій хребет», — затверджує Любочка і мимоволі думає: «Чого у мами таке смутне обличчя? Чи вона все журиться за бідненькою Манею, що похована там, у Полтаві, чи за татком? Бідний татко, як він тоді нагло простудився на водохрещі Й так швидко умер!..» В думці Любоччиній встають всі сумно-урочисті обходини тої пригоди, таткового похорону, далі думка переходить на інші речі. Он Тетяна співає:

Ой що біжить без повода?

Ой що росте без кореня?..