Товаришки

Тож тепер, як прийшлось говорити з Бучинським однією, тою рідною мовою, Люба затруднялась… І її просто брав сором перед тим інтелігентним русином: він говорить так вільно, ні трошечки не запинаючись, про що тільки схоче, а вона… мусить добре подумати, перше налагодитись, а тоді вже казати, ніби перше переложити в думці з російського, та й то се далеко не завжди зуміє переложити — не стає слів, і виходить щось таке перісте! Не знать що, аж самій досадно! Бучинський не сміється з того, удає, що не замічає ні того затруднения, ні тої строкатості в мові, тільки часом мимоволі з’являється у нього чуть-чуть замітний усміх, котрий він зараз же ховає. Але Люба той усміх чує душею, хоч і не бачить… І так би їй хотілося говорити краще, по-його. І не через те кидає вона знов російську мову та переходить, як уміє, як здолає, на українську, що хотіла б «підладитись» тому новому, цікавому товаришеві, а просто вона почуває, що се органічна мова його бесіди і що так треба, що говорить з ним по-російськи просто не випадає, власне, таки аж соромно якось! Чого ж він уміє, а я ні! Вони виробили собі свою мову і для культурної потреби, а ми? Переходимо зараз на російську, коли заводимо поважнішу бесіду! Так негоже!

«Просвіта», «напрямок», «враження», — підчеркує Люба в думці вирази Бучинського, котрі їй здаються такими новими і через те мовби чудними, принаймні Люба не зважується говорити їх сама, — а одначе що ж тут такого чудного? — думає вона далі. — Чому ж би не вживать тих слів? Чого ж конечне казать «просвіщеніє», а не «просвіта», «впечатлєніє», а не «враження»? Тільки тої й переваги, що до тих російських слів ми призвичаїлись! Нас наломлює школа, книжка; але й сей проходить школу, ще більш чужу, німецьку, однак же він не кидає свого, пильнує, розвиває». Тут чується міцна тенденція, міцніша, ніж оте полтавське українофільство, котрого відгомін доходив до Люби перед виїздом у Цюріх, котре кинуло якесь проміння на Кузьменка з Корнієвичем.

І Люба все слухає свого нового товариша, того патріота й демократа, чи пак «народовця». От вони сидять увечері у кафе, п’ють віденський «melange» — каву на молоці — і розмовляють щось таке про народну словесність. Якось прийшлось до речі, і Бучинський розказав цілу народну казочку, свою, русинську, отам-таки сидячи, серед «німоти», й розказав. Що за мила казочка! Який хороший склад, який знакомий, добірний юмор! Деякі слівця й тут нові для Люби, та такі вони зрозумілі, такі гарненькі! Люба сміється, і очі їй сяють найщирішою утіхою. Двоє добродіїв німців, що сидять близько нашої пари, либонь, думають, що то «кохана пара», що той вродливий хлопець говорить тій junger Dame які-небудь «романсові речі», коли вона так втішно слухає, так од серця весела; але панове споглядачі помиляються, нічого «романсового» ні Бучинський, ні та панночка і в думці не мають!

Завтра Люба з утіхою ждатиме, що от стукне в її двері той новий рідний знакомець, щоб іти вдвох у місто; та коли вони, вітаючись, привітно, ласкаво стискають одно другому руку, то не залицяння об’являється в тому: то братерськи вітається галицький русин з сестрою українкою.

А заняття наукові йшли в Люби своїм ладом. Незабаром дійшли до кінця того короткого курсу. Має ще один диплом окремої спеціальності лікарської.

Люба виїжджає з Відня. Бучинський проводить її на вокзал; Люба дякує йому за всі його Послуги, котрі він з своєї доброї ласки оказував їй у невідомому великому місті; вона соромиться тільки сказать йому, що в душі своїй вона дякує йому ще за одну послугу: що коли вона вернеться додому з міцнішими національними переконаннями, то й сим вона мусить завдячувати йому! Люба попрощалася з ним широ, по-братерськи. Так багацько послуг, дарованих так щиро, безкорисно, можна пам’ятати цілий вік!

XVII

В домочку Марії Петрівни в біленькій світлиці сидять Катерина Пантелеймонівна і Марія Петрівна. Катерина Пантелеймонівна розкинула карти, гадає для Марії Петрівни на червову даму. (Уже ж бо ніхто так не вгадає на картах, як пані Загоровська!)

— Ну, що ж там їй вийшло? — питає Марія Петрівна, либонь, сказавши розкинути карти не для себе (бо коли б для неї, то треба ж було б розкладать на дзвінкову даму!).

Катерина Пантелеймонівна злегка зітхнула, уважно дивиться на карти, — не казать же навмани!

— Та що ж, — мовить вона далі,- нічого собі вийшло!.. Отже, бачите, на серці дорога, осьдечка сповнення бажаннів… тутенька з якимсь інтересом дзвінковий король… Е, тут-бо от і червовий інтерес… гм… Поганенько лиш, що тут умішалася винова восьмачка з десяткою — якась-то досада мається бути, — ну, та се ще нічого!..

Марія Петрівна зазирає на ту кабалу, уповаючи, слухає вироки ворожбитки.

«І чого та винова восьмачка з десяткою замішалися! — думає вона. — А королі? Що ж то за королі? Дзвінковий і червовий!..» — Марія Петрівна зітхає.

— Листа має одержати, — проказує тим часом свій дальший глагол пані Загоровська.

— Якого ж то листа?

— Та так воно показує, ніби з дзвонковим інтересом.

— Може! Хто ж її знає!..

— Та ви ж коли її дожидаєте?