Товаришки

Погляд Костів стає не таким безпричальним, як з приїзду, він раз у раз звертається на молоду! А! На молодих!.. Бо вони все в парі: той русогривий обладар не одходить од своєї «власності». Якесь неприємне почуття встає у Костя, стукає в голову: Кость раз у раз проводить по своєму високому чолі.

— А! Прошу, прошу! Чому ж не зайшла зараз із церкви? — вітала Люба, цілуючись, паню Штокман, Раїсу нашу, свою ж таки товаришку! Прийшла ж тая товаришка на весілля, не погордувала запросинами Любиними, ще й чоловіка свого привела, пана Штокмана. (Гостюють, бачите, обоє в пані Брагової, приїхавши з Петербурга подихати трохи південним українським повітрям).

Раїса убрана по-петербурзькому: у модній, штучній сукні з практично дорогої тканини, тримається без примусу і разом ваговито, більше ваговито, ніж перше. Herr Stockmann такий самий, як був, лиш трошечки мовби потовщав; але той самий дерев’яний уклін, те саме сухе стискання руки. «Ich gratuliere! (нім. Поздоровляю!) — мовить він Любі.- Wunsche viel Gluck und Wohlergehen!» (нім. Бажаю астя та всього найкращого!) — додає Корнієвичу, котрий ото й зостався при розмові з ним, бо коли Люба мала бесідувати з товаришкою, то хто ж би у Марії Петрівни мав зайняти такого гостя? Навіть перший зять її, муж старшої дочки, полтавський учитель, одступився поодаль од пана Штокмана…

— А, Константин Михайлович! Яка несподівана зустріч! Давно ви в наших місцях? — гукала тим часом привітно Раїса. — Розкажіте ж мені, де ви бували, як маєтесь?

Побачивши, що Раїса доволі зайнята з Костем, Люба хутко одійшла до других гостей.

— Оце він, той німець? — питає в неї Катерина Пантелеймонівна, сидячи з кумою та сусідкою Марії Петрівни.

— Він же, він, — одказує, усміхнувшись, Люба. І щоб пані Загоровська не розсмішила її ще більше, пішла до іншого, молодого гурту, де Богдаше-вич щось таке ваговите розповідає сусідчиній молоденькій дочці.

Однак Herr Stockmann довго не сидів. Перед вечерею став прощатися з молодими і з господинею дому.

— Куди ж се ви? — питала Люба.

— Любочко! — мовила Марія Петрівна. — Ти ж уже попроси!.. Як там по-їхньому!..

— Справді, чого ж ви спішитесь? — сказала Люба по-німецьки.

— Ні, не займай його, — вмішалась Раїса, — нехай собі йде! Йому тут у нашім городі пива нема, і він всюди тільки світом нудить! Нехай собі виспиться, то, може, не такий кислий буде!

Herr Stockmann пішов, а Frau Stockmann зосталась. Однак той кавалер, той молодий товариш Кость, котрий би то мав займати її, щось то не дуже займався нею: дивився більше кудись у просторінь. Люба й Корнієвич сіли теж до товаришів, розмовляли охоче. Спогадували колишнє, різні пригоди з цюріхського життя, товариство університетське.

— А де Білосельська? — спитала Раїса. — Вона, здається, за границею зосталась?

— Вона в Парижі хотіла вступити в консерваторію, учитися співу, — одказав Кость. — Тепер, здається, кудись виїхала, либонь, в Мілан чи на води кудись.

Розмова перервалась.

— Ну, як же ти маєшся? — питала Раїсу Люба. — Ще гаразд мені не розказала, як там живеш у Петербурзі.

— Нічого! — одповіла Раїса. — Практикую, маю свій кружок знакомих, більше між професорством.

— Маєш прийомні години для слабих?

— Звичайно.

— Ну, що ж, і для бідних маєш прийомні години?

— Ні, н-н-ні!.. Се страшенно клопітно, та й користі жодної немає!

— Ну, для лікарів, звичайно! — мовила Люба, усміхнувшись. — Але ж для недужих то єсть користь.

— І для недужих невелика! — одповіла Раїса.

Подали вечерю. Гості гучною юрбою сіли. Великого прибору й великого етикету не було, однак все ж таки молодих посадили урочисто на посаді, мовляв. Люба сміялась чогось; їй весело й чудно трохи було. Молоді між собою перемовлялись, однак і інші зачіпали їх розмовою, жартами. Кость за вечерею стратив останній добрий настрій, щось нічого не їв, не пив і навіть сусідці своїй, тій Stockfrau (він пригадав собі в думці те прізвисько Раїсине) не прислужував, хоть вона охоче розказувала йому щось там таке про її життя у Петербурзі. Спільна ж розмова гостей дедалі оживлялась, голоснішала. Хтось-то підняв питання, що нібито вино гірке і треба, щоб молоді зробили своїм гостям ласку, підсолодили його; не пити ж, справді, гіркого напою!..

Намігся ж і чоловік Любиної сестри: «Гірко!» та й «Гірко!» гукає! Корнієвич вагувався, далі огорнув рукою Любу і поцілував у самі уста. Що ж, мовляв, таке! Одно те, що не перший же раз йому було, а друге — чей же таки можна вже було й прилюдно поцілувати свою княгиню… «От тепер посолодшало!» — говорили гості. Одному тільки Загоровському Костеві не посолодшало: його страшено прикро різнув той виступ Корнієвича, і він уповні згоджувався з Раїсою, коли вона процідила до його: «Дурацький звичай!» йому здалось до сього, що Корнієвич силою поцілував Любу. Може буть, що в сьому була доля правди: Люба страшенно збентежилась і спаленіла, коли Корнієвич рішив уволити волю гостей і її рідних; однак же, либонь, не зовсім підневільний поцілунок зірвав Корнієвич, хоч краєм уст, та одповіла йому його збаламучена молода.