Три грані часу

“Піду, — вирішив нарешті Юрко. — Трохи пройдусь і повернуся. А тоді збігаю по тата і ми підемо вже вдвох”.

Тільки треба подбати, щоб оця нефритова брила та не замкнула його в тунелі. Юрко знайшов чималий уламок граніту, що звалився з гори, підкотив до тунелю.

Тепер, коли каменюка лягла між стіною й нефритовою брилою, Юрко міг бути спокійний: щоб там не сталося, щілина лишиться завжди.

Оглянувся востаннє на Ніну: вона саме занесла молоток, збираючись по чомусь ударити. Ну, хай собів 6 % у нього, в Юрка все набагато цікавіше.

Ступив у тунель.

Іти було легко й приємно. Ще ніколи не почував Юрко себе таким бадьорим та дужим, сили так і вливалися в нього, дивовижне світло, що ввібрало у себе всі кольори веселки, омивало його з усіх боків, плескало в обличчя, у груди. Тунель все ширшав і ширшав, ставав дедалі вищим, — довкола вже було стільки простору, ясного та світлого, що Юркові аж захотілося злетіти в повітря, і тільки він про це подумав, як тіло його одірвалося од підлоги.

Він летів, легкий, наче птах, крилами розкинувши руки, а на височезних стінах, що розступилися далеко вшир, виникали дивовижні картини: то гори, то велетенські ліси, то узбережжя якогось океану чи моря, — золотистий пісок і могутні хвилі, увінчані піною. Хвилі лунко й могутньо розбивалися об берег, шипіли, стікаючи донизу, Юрко відчув навіть солоні бризки на вустах, а в обличчя віяло вологе морське повітря; а он попереду, на лівій стіні, виступив безмежний степ: шелестіла висока тирса, переливаючись сріблом, паслися череди дивовижних тварин з закрученими рогами, над широкою річкою — хмари дикого птаства. Розсунулася висока очеретяна стіна, що росла по берегах річки, звідти виглянуло насторожене людське обличчя: чудернацька шапка з хутра лисиці, лисяча голова звисала аж на лоба, випукле надбрів’я, глибоко посаджені очі. Ось таємничий мисливець заніс руку з грубою подобою списа, щосили метнув — Юрко так і не взнав, чим скінчилося оте полювання: все швидшим і швидшим ставав стрімкий його лет, картини на стінах аж миготіли, зливаючись в суцільний барвистий фон, тунель ще дужче розступався ушир, і Юрко влетів до величезної зали.

Високо вгору зметнулася шатроподібна стеля, блакитна, як небо, вся у променях світла. На сотні метрів розсунулись стіни. Вони оббігали величезним колом гігантський зал з мозаїчною підлогою, химерні візерунки якої щоразу мінялися. Прямо перед Юрком стояв якийсь циліндр, що здіймався майже до стелі.

Вірніше, спочатку це був циліндр, а тепер уже куля, а тепер — конус, — те, що було перед Юрком, щомиті міняло свою форму, воно дрижало і коливалося, то прозоре, наче серпанок, то темно-синє, мов лазурит, і мільярди золотистих іскринок враз обсипали його, щоб за хвилину щезнути, поступитися місцем вогняним колам: червоним, зеленим, золотистим, срібним, блакитним, які пливли то в один бік, то в другий, перепліталися, зникали і появлялися знову, вже обсипані іскрами, що танцювали по них, як живі. Ось кола замиготіли, завихрились, підіймаючись все вище і вище, циліндр-куля-конус піднісся догори, став розтікатися, мов хмара, прозора й легка, з тієї хмари густим веселим дощем посипалися донизу іскри. Вони обсипали Юрка з голови до ніг, затанцювали по ньому — тисячі мініатюрних голочок укололи шкіру, Юркові враз здалося, що він починає зникати, розчинятися у чомусь, такому радісному й світлому, що він не відчував ніякого страху…

…Облетівши майже всю галактику, ієтани стали наближатися до мети свого польоту.

Потрібна їм зірка спершу здавалася ледь помітною іскоркою. Іскорка та розгоралася й розгоралася, ставала дедалі яснішою, дедалі більшою, аж поки засяяла ласкаво й привітно. І така вона їм здалася знайома, така подібна до власної зірки, що не в одного астронавта стиснулося серце. І декому навіть стало здаватися, що вони повертаються додому.

Але рідна система, звісно, не появилася — натомість виросла ціла сім’я планет, що оберталися навколо зірки. Спершу планети-гіганти, віддалені на сотні мільйонів кілометрів од праматірного світила свого. Якось мов аж неохоче оберталися вони, грізні й похмурі, скуті одвічним холодом, оточені отруйною атмосферою. На цих планетах життя не було. Астронавти знали про це ще з тієї інформації, яку встигли передати біонети.

Лише на третій од зірки планеті було життя.

Планета була молода і прекрасна. Огорнена сяючою атмосферою, тихо й велично оберталася вона довкола своєї осі, повертаючись до зірки то материками, то морськими безмежними просторами. Як зачаровані, дивилися астронавти, залишивши на далекій орбіті свій корабель і висячи над планетою в захисних скафандрах своїх, на суцільні зелені ліси, на сріблясті, звивисті нитки річок та блюдця озер, на високі хребти, на моря й океани, що відливали блакиттю.

Один по одному спускалися вони в заздалегідь визначене місце: в гірську могутню систему, в долину, неприступну й вузьку, куди навряд чи могли прибитися живі істоти.