Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

На випадок небезпеки Гіта мала подати сигнал на лівий берег. Тому ночами, сидячи в мансарді, вони не зводили очей з протилежного берега фіорди: чи не блисне у вікні будинку Лундхолетів умовний тричі повторений вогник? Та, певне, поліцейські чиновники Хаммерферста не дуже поспішали виконати наказ із Осло, де в поліцай-комісаріаті засіли квіслінгівці. З Хаммерферета одписувались коротким: «В регіоні не виявлено…» І заворушилися лише тоді, коли із столиці прибула спеціальна група розшуку. Але сталося це не одразу. Майже місяць Ролф і Осмунд прожили відносно спокійно. Саме тоді між ними виникла і зміцніла справжня дружба. Осмунд став для Ролфа чимось на зразок вищої совісті. Кожного разу потім, коли життя заганяло хлопця в кут, а чи пропонувало зробити нелегкий вибір, він запитував себе: а як би в цьому випадку вчинив Осмунд?

Зараз, знаючи про зустріч з Ніссеном, Ролф мимоволі підсумовував прожите без нього і запитував себе: «Чи так жив? Двадцять років позаду, а скільки друзів придбав?»

Так близько до живого фашиста Касян Калікін ще ніколи не сидів. Раніше здавалось — зустрінься; йому отак ворог, розірвав би на шматки руками. На фронті розумів, що перед ним фашист і бити його треба нещадно, проте в свідомості жили Гете, Шіллер, спливали в пам'яті рядки з «Нібелунгів», звучали пристрасні кличі свободи Карла Моора, і зворушлива Лорелея малювалась на високій скелі над Рейном. Касян стріляв у фріців, бачив, як вони падали, але відчуття, що це саме його куля скосила того конкретного ворога, не було. Гострота почуттів прийшла тут. Вогонь, що на його очах забрав життя Грині Кілару, Сашка Воскобойникова, Колі Бистрова, спопелив в його душі всі почуття, крім ненависті. Сьогодні Лорелея просила захисту у радянського солдата, захисту від фашистських варварів, що спалювали на вогнищах книги геніального Гейне.

Цього обер-лейтенанта Калікін відчував кожною клітиною. Нерви у обох були напружені вкрай. Голова у Касяна гула, в роті, як на полюванні, відчувалась гіркувата сухість. Він одразу зрозумів, що Шлезінгер не з тих, хто від першої небезпеки падає на спину і піднімає догори лапки. Зараз він затаївся, очікує, а трапиться найменша пагода — випустить кігті. «І чому Ролф не дозволив пристрелити його ще там, у Балстаді? Порішили б гада — і справі кінець, а то тягнемо, самі не знаємо куди. Що ще чекає на нас попереду, а ми… Правда, тікати цьому білобрисому пронозі ніби нема куди — праворуч гори стіною, ліворуч провалля, дна не видно…»

Вірний звичці все робити грунтовно, по-хазяйськи, Касян ще на перепалі обхопив офіцера поверх ліктів ременем, притис його руки до боків, як міг, туго, йоги зв'язав його ж краваткою. Парабелум обер-лейтенанта лежав у Касяна в кишені, і це якось заспокоювало. Вони вже майже спустились від перевала до селища, коли за ребром гори Касян побачив, що дорога зникла. Тобто недавно нею можна було проїхати до самого селища, але зараз… Інгрід натисла на гальма. Машину занесло, вона посунулася юзом на кільканадцять метрів вперед і боком уперлася в сніг, брудний, нашпигований камінням і глиною.

— Схоже на оповзень, — сказав Ролф.

— Схоже, — погодився Касян. — А може, й ні. Якщо сполучення з Балстадом комусь стає непотрібним, досить невеликого толового заряду і такий завал буде в будь-якому місці дороги.

— Тепер до наступного літа Глом-фіорд замкнуто на замок.

— Чому? Хто захоче, той і морем, і повітрям добереться.

— А нам далі доведеться йти пішки, — сказала, вшиваючи з машини, Інгрід. Захищаючись від сонця долонею, вона придивлялась до селища. Коли наблизились Ролф і Касян, повідомила: — Жодної живої душі не видно.

— Ні, чому ж, — заперечив Касян. — Народець є. Коли печі топлять, то значить живі.

І справді над хатами прямо вгору піднімались дими. Десь високо в синьому небі вони зникали, танули у білому сліпучому царстві вічних снігів.

— Розв'яжи йому ноги, — сказав Ролф, звертаючись до Касяна. — Та швидше. Бо я вже чую, як пахне смажена макрель на пательні тіточки Марти. От хто вміє готувати рибу, так це фру Ніссен.

Він поклав свій автомат на дах «опель-капітана» і нахилився, щоб розв'язати на краватці, що стягувала ноги бранця, вузол. Зробити це виявилось нелегко, вузол не піддивився. Певне, дорогого обер-лейтенант пробував послабити пута, але тільки сильніше затягнув їх.

— Зараз я дістану ножа, — зітхнув, розгинаючись, Касян. Він уже засунув руку під полу шинелі, як почув голос Інгрід. Вона зверталася до Ролфа, кликала тихо, ніби боялась, що хтось сторонній почує її. Касян підвів голову і побачив двох з автоматами. Вони стояли на завалі кроків за п'ять, не далі. Ще один з'явився, вийшовши десь із скелі, і неквапом рушив до них. Ролф простяг було руку до автомата, що лежав на даху машини.