Читаем Тринадцять градусів на схід від Грінвіча полностью

Вовчик блискав щасливими очима і дивився. на свого воскреслого начальника, як на Вову-королевича. Добриня обтрусився, взяв у нього з рук флягу, заховав її в кишеню і дружньо потиснув механіку руку. Потім сам, без сторонньої допомоги ночам спускатися на берег. Від компресора до нього бігли Людмила і Митрич, але раніше біля сходнів опинилась «швидка допомога» — санітари з ношами і фельдшер.

— Товариш Добриня? — поцікавився старший бригади.

— Я, — відповів Петро.

— Лягайте, — наказав фельдшер, показуючи на ноші.

— Навіщо? — поцікавився Добриня.

— Тобто, як навіщо? Ви хворі!

— Я хворий? Це вам хтось наговорив на мене.

— Але нам дзвонили.

— Жарти…

— Точно, хтось пожартував, — підтримав Митрич.

— Ну, знаєте, такими речами не жартують, — не здавався фельдшер.

— Це ще нічого, а от мене якось у Сінгапурі розіграли, — він узяв під лікоть фельдшера і одвів його вбік, натхненно вигадуючи чергову небилицю. Митрич радів: усе обійшлося… «гармонь» вважай на березі, Добриня, його відчайдушний начальник, цілий і неушкоджений. Переможців не судять! Заради такого випадку можна і потравити трохи. До того ж відводячи від трапа фельдшера з його бригадою «швидкої допомоги», Митрич робив послугу Добрині, який тепер міг поцілувати Людмилу, що підбігла до нього.

Недільний день ще не скінчився, до баржі поспішали цікаві, але Петро не звертав на них уваги — грів долонями захололі щоки Людмили і цілував її очі. Вони стояли і посміхалися, і ніхто з тих зівак уже не дивився на підняту з дна моря «гармонь», усі дивилися на них. Однак підійти не наважувались. Навіть п'яний Шульков, що прямував до них, почувши окрик Митрича, зупинився.

Людмила схвильована і щаслива, зовсім забула про чергування, а згадавши, не криючись від людських очей, ще раз поцілувала Добриню і побігла до лікарні. Петро дивився за нею, поки вона не помахала йому з ґанку лікарні і не зникла за дверима. Коли до нього підкотився Шульков, серце його ще співало.

— Послухай, начальнику, що це в тебе за фляга така дивовижна?

— А що в ній такого? Фляга як фляга.

— Дай-но подивлюся, га? — сказав Семен якось занадто вимогливо.

— Ніколи мені, люди чекають. — Петро попрямував до «Грейс О'Нейл».

— Ну, то йди, коли на тебе чекають, а флягу… залиш, — п'яно реготнув Шульков. Очиці його хитро забігали, що свідчило про неабияке напруження. Петро відчув це, проте розбиратися, чого це Семен так нагострився на флягу, в нього не було ні бажання, ні часу.

— Ні, шановний, там мене з нею чекають. І взагалі… — він зупинився на мить. — Піди краще проспись.

— Ну, чого ти, Петре Степановичу, такий строгий? Адже неділя, вихідний… Ну, дай хоч у руках потримаю, — Семен пробував посміхнутись, а сам нараз зробився червоний, мов варений рак. Губи побіліли, витягнулись у ниточку.

— Та що вона так в'їлась тобі в печінки, ця фляга? Коли у Митрича більше двох років у кишені терлась, ти нею не цікавився…

— У Митрича? Два роки?! — Слова застрягли у Семена в горлянці.

— А може, і більше…

— Не знав, — ковтаючи повітря, Шульков простягав до фляги руку. Пальці його помітно тремтіли. Петро вже думав дати йому флягу, але в цей час його помітив вахтовий з «Грейс О'Нейл».

— На вас чекають, янг Пітер! Містер Белч уже двічі запитував про вас.

— Іду… Вже йду, — Добриня поквапливо зійшов трапом на борт шхуни, забравши флягу з собою, а Семен так і залишився стояти з простягнутою рукою.

— Петре Степановичу, зажди. Скажи, чи є на ній хоч який знак, чи напис?

— Навіщо тобі напис? Ну й дивак-чоловік.

— От ти смієшся, а рантом вона має відношення до… Старостіна.

— Ну, загнув! Ця фляга не російська і монограма на ній стосується не Старостіна, а якогось… — Добриня поглянув на вензель, зображений на випуклій стінці фляги, — якогось Шлезінгера. Ти про неї в Калікіна розпитай, він точно знає.

Петро пройшов палубою і зник у дверях, що вели до кают-компанії. Він уже не бачив Семена і не міг бачити, що сталося з тим чоловіком після того, як він почув ім'я Шлезінгера.


Касян Калікін і Патрік Белч, збуджені споминами, забули навіть про спиртне. Чарки так і стояли повними і незайманими. На голос вахтеного, що доповів про Добриню, обидва повернули голови, однак, ковзнувши по них поглядом, знову повернулись до своєї розмови.

— Добрий вечір! — ще раз нагадав про себе Петро.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Адское ущелье. Канадские охотники
Адское ущелье. Канадские охотники

1885 год, Северная Америка. Хелл-Гэп («Адское ущелье»), подходящее местечко для тех, кто хотел бы залечь на дно, скрываясь от правосудия, переживает «тяжелые времена». С тех пор как на близлежащей территории нашли золото, в этот неприметный городок хлынул поток старателей, а с ними пришел и закон. Чтобы навести порядок, шериф и его помощники готовы действовать жестко и решительно. Телеграфный столб и петля на шею – метод, конечно, впечатляющий, но старожилы Хелл-Гэпа – люди не робкого десятка.В очередной том Луи Буссенара входит дилогия с элементами вестерна – «Адское ущелье» и «Канадские охотники». На страницах этих романов, рассказывающих о северной природе и нравах Америки, читателя ждет новая встреча с одним из героев книги «Из Парижа в Бразилию по суше».

Луи Анри Буссенар

Приключения