Читаем Тринадцять градусів на схід від Грінвіча полностью

— Маєш рацію, Яне. Але у нас нема жодної зайвої хвилини. На нас чекають у Лонгірі, там потрібен кожен з нас. Не сумуй, у нас буде багато вільного часу, і ми з тобою збігаємо сюди і все обстежимо, все прочитаємо… Ще послухаємо цього тарантула… А так, що будеш шукати? Де? Це зараз неначе в потемках.

— Ну, тобі, брат, видніше. Ти старший.

— Старший брат, — посміхнувся Людвіг, поправляючи кріплення на лижах.

— За старшим завжди останнє слово — промовив Касян, шкодуючи, що не вдалось умовити командира.

Несподівано повітря розколов гарматний постріл.

— Це за перевалом, — вирвалось у Касяна.

— Вони вже в Баренцбурзі. Треба поспішати.

За перевалом знов ударила гармата. Це був сигнал для групи Шлезінгера, якої, власне, вже не існувало. Сам обер-лейтенант під тиском цих розкотистих громів принишк і тоскно дивився у бік Грен-Гарбура, неначе там розстрілювали зараз його останню надію.

— За мною марш! — Людвіг Улл повів своїх бійців на сідловину, за якою лежав Грен-фьорд.

До «сідла» піднімались важко. Хоч і підстьобували гарматні вибухи, дертися вгору ставало все важче. Схил крутий, з-під лиж виверталось каміння, збивався ритм дихання, горло обпікало морозом. «І чого, з якого дива вони відкрили вогонь? Справжню артпідготовку влаштували. Але снаряди рвуться близько. Певне, б'ють по берегу, — Касян думав про човен, думав про зустріч з Баренцбургом, з яким розпрощався у важку годину початку війни, і майбутня зустріч теж не обіцяла радості. — Напевне, доведеться вв'язуватися в бій. Навряд чи стримається гарячий за вдачею Людвіг. Але того не можна допустити. Десятку чекають у Лонгірі, на неї розраховують…»

Згадалась Інгрід і надовго заволоділа думками. Касян намагався уявити її лице, і йому ввижалося, що вона йде поруч нього, красива, легка, бажана. Він один може її бачити, відчувати дотик її руки, може чути її шепіт…

«Я чекатиму на тебе, Кассію…» Що це було? Дружнє напучування, прохання чи вона дійсно відчуває до нього щось більше? Та що там гадати! Ось побачимось, і тоді все з'ясується. А чи побачимось?..»

Вони вийшли на «сідло» і повний час посувалися високим берегом майже строго на північ, поки не відкрився їм хвіст диму, що стелився понад конусами і трапеціями гір. Там лежав мертвий Баренцбург, його з тупою звіриною впертістю вдруге розстрілювали з гармати німецькі підводники. Сам човен чорнів в ополонці перед терасами селища. Вузькою палубою прогулювались офіцери. Біля носової гармати товпились матроси і солдати. Кожен вдалий постріл супроводжувався криками, дикунськими танцями, біготнею.

Щоб краще бачити цю дивну картину, підійшли на край обриву. Улл вибрав зручно для спостереження місце і взявся за бінокль.

— Всім відпочивати! І не висовуватись!

Ніхто не відповів командирові. Бійці попадали, хто де стояв. Переможений втомою, Касян не мав сили поворухнутися. Піт гарячий, їдкий, заливав очі. Вони сліпли від солі, що роз'їдала їх, але протерти очі не було сили. Тільки тоді, коли мороз почав добиратися до мокрої білизни, Касян заворушився, сів і заходився терти очі снігом. Сніг танув, сіль розчинялась і разом із слізьми витікала з очей. Коли розплющив очі, отетерів — невідомо як, але Шлезінгер, що лежав проти нього, вже звільнив руки і зараз намагався послабити петлю, що обперізувала йому талію. Рюгос і Стонсон лежали поруч, як хвилину тому, лежав і він сам, з заплющеними очима, і нічого не бачили. Вони були впевнені у міцності своїх морських вузлів. Відстань між Касяном і Шлезінгером була не більше двох метрів. Злість на цього «коханця фортуни», котрому вже раз вдалося втекти від нього, обпекла Касяна. Він кинувся на Шлезінгера і вхопив за горло.

— Руки! Руки йому в'яжіть!

У цю ж мить обер-лейтенант ударив його по ребрах натренованим ударом і Касян відчув, як його власні руки, пальці, що встигли вже добратися до горла Шлезінгера, враз загубили силу. Різкий біль паралізував м'язи, і він кулем звалився на сніг. Рюгос і Стенсон кинулись на допомогу, проте і втрьох вони довго не могли впоратись з бранцем. Важко було зрозуміти, чому він раптом розійшовся. Ніхто з присутніх не здогадувався, що постріли носової гармати підводного човна адресувались Шлезінгеру. Це був сигнал, який сповіщав, що човен уже увійшов у Грен-фьорд і чекає, поки той з'явиться на борт. Обер-лейтенант, почувши гармату, вже не знаходив собі місця і чекав тільки слушної миті, щоб накивати п'ятами. Якби йому вдалося послабити петлю і вискочити з неї геть, у два стрибки він досяг би урвища, а там уже фортуна знову підхопила б його. на свої крила. Спуск крутий, небезпечний, та хіба його нинішнє становище. було менш небезпечним?

Тепер уже його зв’язали по руках і ногах. Він пручався, вужем звивався по снігу і кричав.

— Заткніть йому рота! — наказав Людвіг.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Адское ущелье. Канадские охотники
Адское ущелье. Канадские охотники

1885 год, Северная Америка. Хелл-Гэп («Адское ущелье»), подходящее местечко для тех, кто хотел бы залечь на дно, скрываясь от правосудия, переживает «тяжелые времена». С тех пор как на близлежащей территории нашли золото, в этот неприметный городок хлынул поток старателей, а с ними пришел и закон. Чтобы навести порядок, шериф и его помощники готовы действовать жестко и решительно. Телеграфный столб и петля на шею – метод, конечно, впечатляющий, но старожилы Хелл-Гэпа – люди не робкого десятка.В очередной том Луи Буссенара входит дилогия с элементами вестерна – «Адское ущелье» и «Канадские охотники». На страницах этих романов, рассказывающих о северной природе и нравах Америки, читателя ждет новая встреча с одним из героев книги «Из Парижа в Бразилию по суше».

Луи Анри Буссенар

Приключения