Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Залишивши на базі поранених і зайві вантажі, загін Уве Ролл Люнда за кілька форсованих переходів опинився на березі Айс-фьорда. Звідси вже можна було розгледіти столицю архіпелагу — Лонгір. Він складався з трьох селищ. Коли дивитись з боку фьорда, що врізався в розпадину гір, — селища лежали обабіч берегів довгастої бухти. Лівий, обжитий, адміністративний, у загоні називали Свердрюпбюен, на честь Ейнара Свердрюпа. Він розлігся на високому виступі спадистої, порізаної вітрами і зливами гори. На правому березі, біля прибою, піднімались дерев'яні будівлі портового висілка, чи, як його ще називали, Старого порту.

За ним у глибині бухти ховався Хауген. Там до того, як було вирішено перенести тили загону в Долину Гейзерів, містилася основна база. Склади провізії і боєзапасів знаходились ще в штольнях Хаугена. Віддати їх німцям — означало погодитись на голодну смерть.

Обороняти всі три селища у загону не було сили, а тому вирішили зустріти німецьких десантників біля Старого порту. Знали, що Мюллер не одважиться йти під водою, а значить, і під кригою, до причалів вантажного. Туди пробитися непросто. Навіть літом не всі кораблі ризикували ставати під завантаження біля пірсів Хаугена. А до стінок Старого порту швартувались і океанські велетні. Глибина дозволяє і лід тонший. Найбільш вірогідно те, що підводний човен висадить свій десант тут, тут його і зустріти треба. Здавалось, загін зайняв позицію з усіх міркувань вигідну: шлях у Хауген лежав через Старий порт, на пірсі складені і лежать ще з початку війни ящики з шахтним обладнанням фірми «Стуре Норшке», штабелі лісу, шпал і рейок. Ніби все продумали, все врахували Уве Роял Люнд і його начальник штабу Олаф, та, як виявилось, логіка тих, хто обороняється, не завжди відповідна до логіки атакуючих.

Підводний човен Мюллера не примусив себе чекати. Він з'явився, правда, не з-за південного мису (і це було першим порушенням логіки), а з-за північного, пройшов чистою водою до льодового припая і зупинився біля його кромки приблизно на відстані кілометра від причалів Старого порту. Там він стояв довго, наче розмірковуючи, йти далі чи ні. Потім з нього вдарив сліпучий меч прожектора. Біле колесо, ніби нехотя, прокотилося пірсом, ковзнуло по лабазах та інших будівлях порту і перескочило на лівий верхній виселок, до заходилося уважно обмацувати будинки, вулиці, підступи до Свердрюпбюена з боку гори і бухти. Не побачивши піде жодної живої душі, прожектор погас.

— Твій план, здається, правильний, — сказав, звертаючись до Люнда, начальник штабу. — Вони не підозрюють, що ми вже тут!

— Цей молодший Улл башковитий хлопець. Він так з ними говорить, що запідозрити просто неможливо. Молодець.

Вони стояли біля слухового вікна велетенського вугільного складу. Звідси добре було видно Свердрюпбюен, затоку і навіть околиці Хаугена.

А тим часом човен поволі спускався під воду. Помітили це не одразу. Якось зненацька у хвилях зникла його палуба, а потім і рубка.

— Невже вирішили залишити нас у спокої? — з надією спитав Олаф.

— Не думаю.

— А раптом?

— Не знаєш ти німців. Напевне, якусь капость придумали.

— Зрештою, що їм тут треба? — не здавався Олаф. — Прийшли, переконались, що все на тисячі миль навкруг мертве, і додому, на материк.

— Коли б так, — сумнівався Люнд. — Чув, що говорив радист з човна: наказано все перетворити на пустелю, а те, що тут від народження планети пустеля, — їх не стосується. Наказ для них — вищий бог! Навіщо думати, коли є начальство? Зараз виринуть десь ближче до берега і візьмуться до справи.

— Дивно, Лонгір північніше, а тут неначе тепліше.

— Гольфстрім, — сказав Люнд і помітивши, що поруч з пірсом спучується лід, додав: — А ось і вони… Німці є німці. Швидше земля зірветься з орбіти, ніж ці пруссаки відступляться від того, що намислили.

Спочатку з проламу у кризі пробилась гострим тесаком рубка, потім спливли ніс і корма. Поповзла догори мачта прожектора, і знову темряву ночі прорізав його сліпучо-білий сніп. Він проліг від Старого порту на верхнє селище, і заходився шукати там когось, так ніби напевне знав про його там існування.

— Кого вони шукають? — сам себе запитав Олаф.

— З певністю можна сказати, що не нас.

Уве Ролл підняв до вікна кулемет.

— Так і кортить полоснути по цьому прожектору.

— Не дістанеш, — зупинив його начальник штабу. — Не дістанеш, а себе викажеш.

— Далекувато, твоя правда.

— Хай уже вони і далі думають, що ми ще в Свеа, — сказав Олаф. Тут він угледів поруч з верхнім селищем ланцюжок лижників. Намацавши їх, промінь перестав кидатися з боку на бік: вів їх, показуючи дорогу, освітлюючи шлях. Без бінокля було видно: йшли німці, несли за плечима якісь термоси чи бідони, що відбивали світло прожектора металевим блиском. Певне, човен висадив їх десь північніше на березі Айс-фьорда. Зараз, опинившись вище адміністративного селища, вони цілились йому у тім'я.

— Вони обійшли нас! — схвильовано промовив Олаф. — Бачиш, заходять до нас у тил.

— Бачу, — спокійно відповів Люнд.

— Що будемо робити?

— Почекаємо.

— Що це вони несуть?

— Май терпіння, зараз усе з'ясується.