Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Метрів за два од дверей, на порозі яких лежав Грісс, Патрік перечепився, упав у сніг, боляче забив коліно, але тут же зірвався і почвалав далі. Сніг заліпив обличчя, набився у ніздрі і рот. Протираючи кулаками очі, раптом помітив, що у другого пілота немає вуха і потилиці. Та зараз його увагою володів пролом в обшивці, що вів до кабіни, де був Уолтінг. Шеф-пілот лежав, упершись лицем у дошку приладів. Задуваючи крізь вибиті вікна, вітер легенько ворушив підпалені сонцем кучері, і Патріку попервах здалося, що голова Білла ворушиться.

— Бі-ілл! Бі-і-і-ілл!..

Тиша поглинула крик. Він кинувся до Уолтінга, просунув здорову руку в пролом, вхопив за плече і потягнув до себе.

— Бі-ілл…

В'яле тіло льотчика похилилось і впало навзнак. Тут Патрік побачив, що лице Білла розбите, череп на лобі розколовся, ніби від удару сокирою. Хлопець застогнав, завив тихенько від болю і нудоти, що враз навалились на нього з новою силою.

«Вони загинули… Їх більше немає! Нема довгов'язого Грісса, котрий боявся чуми, проте не злякався смерті. Маючи можливість врятуватись, не залишив товариша… Нема Білла Уолтінга, його доброго серця і м'якої посмішки. Вони загинули… І навіть гинучи, не забули про мене… Навіщо?! Навіщо вони залишили мене жити? О, краще б мені загинути разом з ними…»

Розпеченим обручем гіркота обпалювала горло. Він шукав потрібні слова, щоб висловити своє горе, і не знаходив. Несподівано зрозумів, що в нього їх нема, він не зустрів їх у жодній з тих мудрих книг, які встиг прочитати. «Ні, не тільки я не знаю цих слів, їх взагалі не існує, нема їх у людей…»

Фіалкова темінь гусла на очах. Підмітаючи до літака, а точніше до груди понівеченого металу, сніг, тихо і жалібно скавучав вітер. Від цього звуку почуття самотності, загубленості в льодовому мовчазному світі загострилося. Думка про те, що він залишився один, зовсім один, прийшла несподівано і враз висушила сльози. Патрік здригнувся, підхопився і, чіпляючись за вкриті снігом заледенілі уступи, ослизлі прискалки, за хитке каміння, видерся на тім'я скелі, біля підніжжя якої лежали залишки «бофорта». Тут вперше уважно роззирнувся навколо.

Плато з трьох боків обступали гори. На них лежало небо, схоже на Товсте скло. Краями воно спиралося на вершини і тільки тому не падало на голову. Здавалось, досить закричати і воно розколеться, повалиться в долину і розчавить його. Патрік зіщулився, але якась дика, непідвладна злість охопила його наступної миті. Він натужно закричав, вихопив пістолет і розрядив у небо цілу обойму. Проте небо не розкололось, не впало донизу, тільки темрява його безмежної глибини стала ніби ще густішою та зорі ніби ще яскравішими і зовсім байдужими до його долі. Знову хотілось плакати, але сліз не було. Хотілося кричати, вити. Але він вже переконався, що то марнота: ніхто не почує, ніхто не озоветься. Тупо дивлячись на носки обшитих хутром чобіт, Патрік міркував, як йому бути далі.

«Перше… Поховати Бена і Білла». Він раптом відчув потребу діяти, бодай щось робити, аби лиш не стояти на одному місці. Бездіяльність рівнозначна смерті. Це він знав напевне. «Не для того вони врятували мені життя, щоб я замерз отут, як останній дурень, навіть не спробувавши вирватись з цієї… Ні, ні, не для того!»

Патрік уже хотів було спуститись вниз до «бофорту», але його зупинили якісь дивні звуки. У дзвінкій тиші снігової пустелі важко було зрозуміти, що воно таке. Проте звуки наближались, міцніли, і за кілька хвилин він уже міг сказати, кому ці звуки належать. На гребені далекого горба з'явились якісь цятки. Вони рухались. Переваливши через горб, на деякий час зникли в улоговині. Поки вони знову з'явились, Патрік встиг зрадіти і разом з тим засмутитись. То, що це не вовки і навіть не песці, зрозумів одразу. Але що воно за звірі? Його кидало то в жар, то в холод. Протер очі. Так, це були собаки. Але чому вони самі, чому поруч з ними не видно людей?

Собаки мчали сюди, до місця катастрофи. «Мабуть, люди відстали. Навіть на лижах неможливо встигнути за собаками… Люди повинні з'явитися. Повинні… От зараз з'являться з-за того далекого горба. Піднімуться на його гребінь і побачать мене. Люди! Яке щастя! Я не один… Зараз вони прийдуть сюди! Але хто ці люди? А коли це німці?»

Про всяк випадок Патрік одступив за кам'яну брилу. Собаки зникли вже в другому видолинку, а людей все не було видно. Він пильно вдивлявся у собачий слід, що уривався на схилі горба, і туди, де за хвилястими горбами висіла холодна смужка туману, з якої, на його думку, мали з'явитися люди. Хай це будуть німці. Вони вороги Великобританії. Їх ненавидів його батько, що повернувся з першої світової, отруєний газами, їх зневажали в сім'ї за те, що допустилися стати під руку біснуватого фюрера. Патрік їх теж не терпить, але хай вони з'являться зараз… Уже готував себе і до зустрічі з ворогом. Боявся такої зустрічі і палко бажав її.

Проте Патрік чекав марно, з-за горба ніхто не з'явився, тільки наростало звідти хрипке, несамовите гавкотіння. Воно наближалось і свердлило вуха…

Розділ четвертий ПОШТА ПРИЙШЛА