Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Кожного разу, як тільки закінчувався термін угоди, прощаючись з цією непривітною землею, Касян говорив собі, що ніколи більше не повернеться сюди, і повертався знову при першій можливості. Спочатку не замислювався над тим, що манить його сюди, що смокче серце і не дає спокою, коли він довго не дихає цим промерзлим, гіркуватим від морсі. них туманів повітрям, не бачить цих скель, гір і фіордів, виповнених живим сріблом озер. Хіба можна зрозуміти, не переживши глибокого хвилювання, коли не радієш короткій, ніби казкове видіння, появі сонячного диска, а приречений бачити його буденно кожного ранку у вікні своєї московської квартири, і не сумуєш за ним довгі місяці у до млості виснажливій безмежності полярної ночі. Значно пізніше, осмисливши все, він зрозумів, що це не просто звичка, прив'язаність до місць, де довелося багато пережити, це — пекуча потреба людини у освоєнні нового життєвого простору, закладена в генетичному коді предків, які вийшли вперше на цей архіпелаг що задовго до норвежців. Ця тяга привела Калікіна в інститут, допомогла оволодіти професією геолога, спеціалізуватись у розвідці північних надр і осі. уже більше десяти років вести тут нелегкий пошук, пробиваючись за вугільними пластами все далі, до місць, означених не лише на геологічній карті білими плямами. «Живу, як усі, — говорив завжди Касян тим, хто дивувався його закоханості, впертості, одержимості. — Це журналісти придумали північну романтику. А в нас тут — будні, звичайна повсякденна праця…»

Касян помітив, що з дверей «люкса» вийшов Журавльов і швидким кроком попрямував до будинку тресту. Він поспішив за начальником, але наздогнав уже в приймальні.

— О, Касян Миколайович! Привіт!… — Журавльов потис йому руку і поліз до кишені за ключем. Він поспішав, на нього чекали англійські гості. — Ти до нас надовго? Діло є, чи так відпочити вирішив?

— Який там відпочинок! Ось привіз грунти. Треба зробити проби, а лабораторія гуляє.

— Нічого дивного, неділя… А що там у тебе? Горить, чи що? — Журавльов прочинив двері. — Заходь.

Вони зайшли в просторий, обставлений світлими меблями кабінет. Кремові полотняні штори на вікнах, не маючи сили стримувати промені сонця, поширювали легкий розсіяний серпанок.

— Дивно, Іване Івановичу, — почав Касян, підходячи до столу, в ящиках якого вже копирсався Журавльов, шукаючи якусь потрібну теку з паперами. — Працюють дві групи. Працюють майже поруч. Одна, мабуть, вугільний горизонт нащупала, а друга…

— А друга що? — перепитав Журавльов. — Та ти сідай, сідай…

Касян опустився в крісло і чекав, поки Журавльов знайде потрібний документ. Той підняв на нього запитливий погляд.

— Говори, я слухаю… От чорт, куди вона поділась? Зажди хвилинку. — Він зняв трубку. — Люба дівчино, дай мені ради бога Ворожейкіна. Знаю, що хворий. Він зараз у консульстві… Алло! Ворожейкін? Це Журавльов. Ти мені вранці приносив телеграму про цих англійців зі шхуни… Вона в тебе?.. Ну, гора з плечей, а то я вже думав… Тягни її сюди. Та швидше, люди чекають! — Журавльов поклав трубку, запустив п'ятірню у свою буйну шевелюру і, полегшено хукнувши, спитав: — То що там у тебе, Касян Миколаїв?

— Ти зосередься, Іване Івановичу, справа серйозна. — Калікін поставив на стіл ящик з пробами і, поклавши на нього руку, почав: — Брали на різній глибині, але і без лабораторії помітний крейдяний період, а це, сам знаєш, вугіллям пахне. Таке враження — вийшли мої хлопці на розлам кори. Йшли, йшли, і раптом пласт обірвався.

— А може, він де глибше запав? — сказав Журавльов.

— І таке буває, але тут…

— Не тягни, говори!

— Говорити поки що нічого, — підвівся Касян. — Перевірити треба. Поки що лиш думки всякі спокою не дають. А що коли там світа! Світа пластів. Уявляєш, що це для нас означає?

Журавльов заходив по кімнаті.

— От трясця його матері! Там же пласти потужністю в п'ять-шість метрів і вугіллячко не гірше за англійське.

— Що там англійське, нашому донецькому не поступиться — калорійність більше восьми тисяч і летких речовин не менше сорока відсотків буде.

— Але ж там льодовик, любий ти мій. Мільйони кубів на ці твої пласти тиснуть! Сподіваюсь, ти не забув про це? Та хай вони з чистого золота, чим ти їх з-під льодовика візьмеш? Він же повзе, гад! Як під нього підлізеш?

— Льодовик нам на заваді не стане. Вугільне поле тягнеться на схід, у бік Російської льодової області.

— Час від часу не легше. Як мовиться, теличка — півшага… До тої області скільки кілометрів? Шахти, висілки, дороги — все це в таку копієчку влетить, що й вугілля не захочеш. Ні, милий ти мій, утопія!

— Зачекай, Іване Івановичу, не поспішай топити. Вся штука в тому, що ця могутня світа пластів, за всіма ознаками, від розламу йде не в льодову область, а ніби у зворотному напрямку, тобто…

— Хочеш сказати, повертає сюди до нас?