Читаем Тринадцять градусів на схід від Грінвіча полностью

Журавльови, а разом з ними і Семен, спустились в улоговину і, ніким не помічені, зупинилися біля притихлого бульдозера. Поруч у старому погнутому відрі горіла солярка. Від неї схилом стелився хвіст чорного смоляного диму, і в повітрі плавали тоненькі черв'ячки кіптяви. Добриня, Грем Хосуел і бульдозерист Михеєв працювали лопатами, звільняючи від багаторічних наростів снігу і льоду дюралеву площину стабілізатора, на котрій ще зберігся номер і розпізнавальний знак англійських військово-повітряних сил. Добриня перший помітив начальство.

— Що трапилось, Іване Івановичу? — він встромив у сніг лопату і підійшов до Журавльових. — День добрий, Ніно Павлівно! І Семен тут? Привіт! Так що ж вас привело?

— Нічого суттєвого. Вирішили от з Ніною Павлівною перевірити спортивну форму. Погода на диво лижна видалась. Травень, а тут бачиш, який сніг лежить… І повітря чисте, як у Підельбруссі, на Домбаї.

— Це точно, Іване Івановичу, — сказав Петро, гріючи над палаючою соляркою руки. — Схоже, як дві краплі води. Справжній Домбай. Дівчатка в біленьких сукнях, і маки на альпійському лузі, і біла шапка Ельбруса, і канатна дорога з лижниками. Все як у нас. З тією лише різницею, що це нам тільки сниться… А погодка наша просто люкс: дме норд — сипле сюди, дме вест — сипле назад, пересипає з пустого в порожнє.

Добриня відразу зрозумів, що не заради розмов про погоду придибали сюди Журавльови та ще й Семена дорогою прихопили, проте від запитань утримався. Хай Батя грає у свою дипломатію далі, йому видніше що до чого.

— Трупи знайшли? — раптом спитала Ніна Павлівна, і вся дипломатія скінчилася.

Добриня посміхнувся і, щоб якось приховати своє захоплення Ніночкою (так її в Баренцбурзі величала молодь), заходився струшувати з брів примерзлий до них сніг.

— Льотчики обидва тут, а от третього щось не видно, — відповів за Добрито Михеєв.

— Це що ж виходить? Чому не видно? — занервував Семен.

— Він що — утік, той третій? — Журавльов натиснув на слові «утік».

— Зачекай, — зараз усе з'ясуємо, — заспокоїла чоловіка Ніна Павлівна.

— Дійсно, куди ж міг подітися той третій? Адже саме він нам і потрібний. Кажуть, у нього була дивна, схожа на чуму хвороба, небезпечна і сьогодні. Розумієш, Петре, його треба б найти.

— А може, він з того боку, під уламками? — знову встряв Володька.

Добриня кинув на нього здивованим оком.

— Містер Белч каже — повинен бути поруч. Він їх разом ховав. Ми копнули — нема.

— За час, що минув, і забути можна, кого з якого боку поклав, — хвилюючись надміру, як здалося Добрині, промовив Семен.

— Таке не забувається, — переконано сказав Журавльов.

— А може, його звір… Медвідь або песці, — висловив припущення Михеєв. Проте його слова залишили без уваги.

До них саме підходив Грем Хосуел. Стомлено посміхаючись, він встромив у сніг лопату і щось неголосно промовив. Зрозумів його лише Добриня.

— Він говорить, що коли третього нема під уламками літака, то його тут і взагалі нема.

— Це так, він під уламками. А де ж йому ще бути? І не сумнівайтесь, він там, — упевнено сказав Шульков.

— А чому, власне, під уламками? А втім, хвіст літака могло зрушити з місця вітром, обвалом, зрештою землетрусом… Треба зазирнути під літак. — Журавльов рішуче попрямував до залишків «бофорта». Добриня рушив за ним.

— Ми вже самі тут з Вовчиком кумекаємо, як його убік відсунути… Інакше під стабілізатор ніяк не підлізти.

Чоловіки довго топталися навкруг уламків, зазирали з усіх боків, пробували піднімати дюралевий хвіст, про щось радились.

Мабуть, це тривало б ще довго, коли б Ніна Павлівна раптом не спитала:

— А де ж це Людмила і цей містер?

— Он там, — показав рукою Михеєв. — На «сідло» піднімаються.

— Що їм там треба? — поцікавився Журавльов.

— Не знаю, містер Белч щось там пояснював Людмилі. — Добриня раптом ляснув себе по лобі. — Слухай, Вовчик, у тебе трос є?

— Є… — розгинаючись над відром із соляркою, промовив Михеєв.

— Тоді порядок. У мене ідея, — Петро посміхнувся Ніні Павлівні, вибачився перед рештою і пішов з Михеєвим до бульдозера.

— Слухай, начальнику, навіщо тобі тягати того хвоста? — подався за Добринею Семен. — Повір моєму досвідові, його з мерзлоти вік не вирвати.

— Звідки ти такий упевнений, дядечку? — спитав, роздивляючись Шулькова, Вовчик.

— Ну, сам подумай, — розгублено заморгав механік. — Якого біса хтось би став запихати його під уламки, коли навкруги стільки місця гуляє? Хочеш, поб'юсь з тобою об заклад. На пляшку…

— Щось не можу я тебе зрозуміти, Семене. То ти упевнений, що він під уламками, а то об заклад б'єшся, що його там немає. Може, ти перебрав зранку?

— А чого? Неділя нині… Шкода, не взяв з собою. Воно на морозі ох як підігріває зсередини!

— Та кинь ти його слухати! — крикнув, вибравшись на бульдозер, Володька Михеєв. — Лови трос! Ділом, старий, ділом треба перевіряти гіпотези. Ось зараз зачепимо, смикнемо раз-другий, і все проясниться.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Адское ущелье. Канадские охотники
Адское ущелье. Канадские охотники

1885 год, Северная Америка. Хелл-Гэп («Адское ущелье»), подходящее местечко для тех, кто хотел бы залечь на дно, скрываясь от правосудия, переживает «тяжелые времена». С тех пор как на близлежащей территории нашли золото, в этот неприметный городок хлынул поток старателей, а с ними пришел и закон. Чтобы навести порядок, шериф и его помощники готовы действовать жестко и решительно. Телеграфный столб и петля на шею – метод, конечно, впечатляющий, но старожилы Хелл-Гэпа – люди не робкого десятка.В очередной том Луи Буссенара входит дилогия с элементами вестерна – «Адское ущелье» и «Канадские охотники». На страницах этих романов, рассказывающих о северной природе и нравах Америки, читателя ждет новая встреча с одним из героев книги «Из Парижа в Бразилию по суше».

Луи Анри Буссенар

Приключения