Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

У Баренцбурзі, де Журавльови жили вже сьому полярну, історію Ніни Павлівни і Івана Івановича, та власне і їх характери, знали всі. Дехто з молодих пробував навіть іронізувати, кепкувати над такою сімейною ідилією. Однак це не впливало на авторитет Журавльових. Навпаки, Ніну Павлівну вважали жінкою бойовою і рішучою..

— Я прийшов до тебе порадитись, — з порога почав Іван Іванович. — Цей містер Белч розповідав…

— А може, почнеш з того, що тобі розказувала його люба донечка? — перебила його Ніна Павлівна. — Ви так гарно прогулювались… Весь Баренцбург милувався вами.

— Що ж, можна почати і знпеї, — пропустивши повз вуха іронію, вів далі Журавльов. До речі, у неї славне ім'я — Джейн. Про що вона мені говорила, я розібрав не все, проте дещо все ж таки… розкумекав.

— Що саме? — Ніна Павлівна сиділа за письмовим столом і вертіла в коротких пухлих пальцях ручку.

Іван Іванович знав, що то не ознака її нервового напруження, просто тут, на Півночі, паста в ручках часто охолоджується і доводиться весь час гріти в руках. Ця звичка була характерною для багатьох.

— Хвилюється вона за батька. Серце у нього слабе, а він невгамовний. Так от, її батько, містер Белч розповідав нам, що на борту їх літака, ну того, який розбився на плато за Грен-Гарбуром…

— Послухай, який літак? Коли розбився? Ти говориш так, ніби я теж була на прийомі і знаю стільки, скільки ти.

— Ну, наприкінці війни летіли вони з Мурманська до себе на базу і отримали шифровку: наказ забрати на норвезькому березі якогось там джентльмена. Забрали і напоролись на «месерів». Під час бою витратили пальне і тут, над Сплячим Рицарем, гробонулися. Всі загинули, а його викинули з літака… От він тепер приїхав сюди розшукати і забрати їх тіла. Хоче поховати своїх хлопців в Англії. Тепер зрозуміло?

— Тепер дещо прояснюється. А хто той джентльмен, якого вони підібрали в Норвегії?

— Про нього й мова. Він, виявляється, був хворий. Якась дивна хвороба… Я, правда, послав з ними Людмилу.

— І ти думаєш, вона тому хворому допоможе через тридцять років після його смерті?

— Зачекай з жартами. Вони підозрювали тоді, що в того Кребса холера, а може, чума. Могли, звичайно, помилитися… Лікаря ж з ними не було.

— Господи, які ви всі мужики… Тут спеціаліст потрібен, бактеріолог, епідеміолог. Коли там була чума, то її бацили небезпечні і через сто років, особливо у трупах. — Ніна Павлівна вийняла з ящика столу пачку «Біломора» і закурила. — А ти послав Людмилу і заспокоївся!

— А кого я пошлю? Що, в мене кожен другий спеціаліст по бактеріях а чи епідеміях? Добре, Людмила нагодилась. Все-таки людина з медичною освітою, до того ж комсорг.

Ніна Павлівна щось напружено обдумувала і Журавльов вирішив заповнити паузу:

— Я от теж згадую. Щось я читав у Василя Федорова про сенегальські полки.

— Вельми великий медичний авторитет твій Василь Федоров.

— От ти все іронізуєш, а це факт з життя. Розкопали могили, розумієш, і почалась епідемія. Поети, вони теж користуються достовірними фактами. Інколи…

— Питання ясне, їдемо!

— Куди?

— На плато, туди, куди пішла експедиція.

— Паром уже відійшов…

— На катері переправимось, а далі — на лижах…

— На лижах?

— А що? Чи ти забув, як на них ходять? — Ніна Павлівна енергійно заходилася скидати з себе халат.

У двері постукали.

— Заходьте! — Ніна Павлівна вже одягала шубу.

На порозі кабінету зупинилась старша акушерка і гардеробниця.

— Що скоїлось?

— Та от… Увірвались двоє. Давай їм Дуню Бистрову. А в неї пологи. Я їм пояснюю, що вона от-от дитя народить, а вони не вірять, кричать, вимагають побачення. Всі вазони в коридорі обірвали, де яка квіточка…

— Букет, знацця, для Дуні, — підказала гардеробниця. Ніна Павлівна рішуче попрямувала до дверей.

— П'яні?

— Та ні, тверезі.

— Ніби не пахло, — знову вставила гардеробниця.

— Чого ж це їм так не терпиться? Хто вони? Звідки?

— Миколою його звати, — виступила наперед стара. — Та ви його знаєте. Це той, котрий вертольотчик.

— Вертопрах він, а не вертольотчик, — кинула Ніна Павлівна. — Ану ходімо, я йому зараз усе поясню, поганцеві!

— Та їх вже нема, побігли, — сказала акушерка.

— Подались до консульства Радянську владу шукати, щоб, знацця, записати молодих по закону. Щоб дитя батька і матір мало. — У старої гардеробниці від хвилювання почервоніли щоки.

— А Дуня як?

— То погоджується, то плаче. Хіба її зрозумієш… Хлопчик — картинка, а вона…

— Я тебе, Пашкіна, питаю, в якому стані породілля? А згодна вона на шлюб чи ні, хай самі розбираються.

— Я так думаю, Ніно Павлівно, — потупилась акушерка, — у Дуні саме час роди приймати.

— Так чого ж ми стоїмо? — Ніна Павлівна скинула шубу і поклала її на руки чоловікові. — З походом на Плащ доведеться трохи зачекати. Бачиш, яке тут діло. Пашкіна, за мною!