Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— А ти посмійся та й послухай, що далі було. Думаєш, я завжди старим був? Ні, синку, я в гвардії воював… Ну от, я Валюсі, значить, про одне, а вона зовсім про інше. Спочатку хохмочки і всіляка там жіноча фанаберія, а далі — більше, і вже бачу… понеслась і моя душа в рай. Видно, я їй так жалісливо про порядне життя розказував, що пройняло дівку до самого дна. Та й мене теж… От і довелось мені сюди, на Північ, подаватися. Вже другий рік гріхи замолюю. Все до берега гребу, сподіваюсь, що пробачить мені моя Муся. Я їй з кожним пароплавом листа шлю, а від неї ні слова, ні півслова. — Митрич розкурив погаслу було люльку, затягнувся і видихнув разом з димом резюме: — Так мені й треба, дурневі старому!

Калікін дивився на свого приятеля і не знав, що чинити: втішати цього схимника не хотілося, осуджувати — теж. Його історія видалася Касяну незграбною, як і він сам — ніби й торкалася серця, проте співчуття не викликала. Калікін був сповнений почуттям чекання важливого повороту у власній долі, а Митрич вилив на нього свою історію, ніби відро холодної води. І все ж Касян раптом різко зауважив:

— Виходить, не було в тебе любові, старий, раз так легко відмовився.

— Ти про що? — Митрич звів на нього сповнені смутку очі.

— Що тут балакать! Ходімо, час пошту забирати.

Вони рушили до ґанку, але шлях їм перетнув Семен Шульков, механік з водокачки, що на Чистім ручаї. На ньому був кожух, одягнений поверх ватянки і стьобаних штанів, на голові — рудий собачий малахай. Лице засмагле, обвітрене, вилицювате, з важкою нижньою щелепою. В очах веселі чортики витанцьовують після випитого надміру спирту, і вічне, глибоко затаєне питання.

— Наше вам, Касяне Миколайовичу! Як воно життя молодецьке тече? Щось давненько я вас не бачив…

— Позавчора в управлінні бачились, — кинув Митрич.

Він недолюблював цього незграбного, у всьому надмірного чоловіка. Сам не знав за що, проте коли б не зустрілися, його ніби того півня тягло сваритися з механіком. Все хотілося заперечити йому, довести його неправоту у чомусь головному.

— Ти, капітане, все на мене вовком, — примирливо посміхнувся Шульков.

— А ти готовий і вовку лапу лизати, — наїжачився Митрич. — Ач, найшов капітана. Баржовий я, баржовий!

— Та чого ти шкварчиш, мов вуж на сковороді. Не хочеш знатися, так ніхто тебе до компанії не тягне. Я зовсім не до тебе, а до Касяна Миколайовича… з запитанням.

Митрич махнув рукою і одійшов.

— Чого це він? Зайвого прийняв чи може чим розстроєний? — Семен оскалився і навіть ніби став меншим на зріст від бажання бути приємним.

Касян відповів сухо:

— У вас до мене питання чи…

— Питання. Достеменно питання, Касяне Миколайовичу. Часом не знаєте, що то за краля така з нашим Батею під ручку промуркотіла?

— Гостя. З Англії. Он шхуна стоїть.

— Із самої Англії? На такім кориті? — ніби здивувався Семен, а в очах зашугала тривога. Він замовк, насторожено поглядаючи у бік «Грейс О'Нейл». З лиця у нього поволі сповзала посмішка і воно робилось зовсім не схожим на те, що тільки-но посміхалося Касянові.

— Мотаються люди по світу, — ніби байдуже зронив механік, а фраза зависла в повітрі, тому що думав Семен про речі, йому зовсім небайдужі. Здавалося, згадка про англійську шхуну підняла в ньому цілу хвилю почуттів, від чого хміль вмить вивітрився, очі проясніли, в них ворухнулося щось недобре.

У ту хвилину Касян зрозумів, чому так не любить механіка Митрич. Він уже хотів було спитати Семена, чому це його так розтривожили англійці, але завадив автокар, що прогув за спиною. Довелося обом відступити з дороги в сніг. Автокар віз до будиночка пошти величезні тюки з листами, газетами, журналами. Йому давали дорогу, перед ним розступилися.

Біля ганку захвилювались. Тюки попливли з рук в руки і лягли у штабель під стіною. Вийшла начальниця і почалось: крикуни називали прізвища і наелектризований натовп відгукувався хрипкими від хвилювання голосами.

— Шулькову, дивись Шулькову!… З Москви чекаю, Касяне Миколайовичу, з академії. Я їм дуже цінний матеріал посилав про Старостіна, — гуркотів над вухом у Калікіна механік. І несподівано, проти всякої логіки, пішов геть від пошти.

Ніхто, окрім Касяна, не звернув уваги на цю його витівку. Крик біля ґанку стояв неймовірний — де вже тут було придивлятися одному до другого. Та поступово натовп гув добріше і добріше. Час від часу вибухаючи сміхом, здавалося, без всякого приводу.

Касяиові довелося затриматися довше. Листи для працівників ГРП складали у целофановий мішок. Коли розібрали останній тюк, довелося пакувати ще й в картонну коробку, бо всі у мішок не влізли. Цю коробку начальниця, яку всі тут звали Анютою, дістала з кладовки. Це був вияв особливої уваги. Гостроока молодичка не приховувала своїх симпатій до Калікіна. Бажаючи поговорити з ним довше, вона кожного разу, як приходила пошта, залишала кореспонденцію ГРП на останок. От і зараз, розбираючи листи, удавано жаліючись на втому, криючи всіх за безладдя, яке вчинили в її господарстві, не зводила очей з Касяна.