Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Не подобаєшся ти мені, Касяне, — сказав рантом Митрич, вдивляючись в обличчя друга. — Заріс. Синяки під очима, як у закоханого.

— Вгадав, — як міг спокійно відповів Касян і озирнувся на ґанок: чи хто не чує їх розмови?

— Ти не відмахуйся. Давай на чистоту, — свердлив оком баржовий, — Тут, брат, Північ, туга, як тропічна лихоманка, б'є людину. У нас на «Біловодську» був такий випадок. Ми тоді під Південним хрестом місяців вісім море прасували. Борнео — Мельбурн — Ява. І от уяви, стармех, чудовий хлопець. Як тільки відійшли від Сінгапура, так його у тугу і кинуло. Ну, а з туги сам знаєш, — Митрич покрутив біля скроні чубуком старезної своєї люльки і глянув на Касяна таким обеззброюючим поглядом, що той не витримав і одвів очі. Йому давно хотілось кому-небудь все, як є, розказати, порадитись. Проте слава портового брехуна, що так міцно закріпилася за Митричем, стримувала Калікіна. Чи зрозуміє? Та й якої поради можна від нього чекати?

Курили. Мовчки, поглядаючи одне на одного, стежачи, як з «Державіна» спускають в'язку з поштою. Було чути, як кричать на вантажного помічника капітана потомлені чеканням адресати.

— Ніби вулик розтривожили. Дивний народ ці люди… Не знаю, як тобі, а мені ці крики душу рвуть. — Митрпч вибив люльку об каблук.

— Чого тобі душу рвати? Жінка, сип. Прописка біля самого синього моря. Повний ажур…

— Скучаю я за ними, Касяно, тужу… Ночами не сплю… Все бачу, як з Борисом моїм на Ланжероні бичків таскаємо. Він у мене рибалка, ох, рибалка, — Митрич якось винувато осміхнувся. Дістав з кишені кисет і заходився набивати люльку. Розмова урвалась.

Пірсом понад іржавим пом'ятим кригою бортом «Державіна» йшли Журавльов і англійська гостя. Жваво розмовляючи, молода і, як помітив Калікін, привабливої зовнішності жінка пригорталась до ліктя начальника рудника. Журавльов тримався прямо і намагався робити вигляд, що уважно слухає свою супутницю. Однак його неспокійний погляд, який він частенько кидав на вікна лікарні, де навіть неозброєним оком можна було помітити фігуру його дружини, промовисто засвідчував, що виконує він хоч і приємну, проте офіційну місію — проводжає іноземку до її яхти і, як всякий вихований чоловік, має вислуховувати це її не зовсім зрозуміле щебетання.

Вони пройшли мимо. Біля трапа шхуни розпрощалися. Гостя жестами запрошувала Батю піднятися на борт, але він відмовився і заспішив до сходів, що вели на терасу, де була лікарня.

— От ти скажи, — почав спохмурнілий Митрич. — Чому воно так? Коли чоловік вірний, от як наш Батя, наприклад, його обов'язково клеють до першого ліпшого стовпа?

— Люблять, значить, — нехотя відповів Касян.

— Ой, чи так воно, чи так?

В голосі Митрича прозвучали і сумнів, і гіркота. Касян поглянув на баржового і подумалось йому, що він, зрештою, зовсім мало знає цього рудовусого базіку і баламута.

— Що так? — спитав, не сподіваючись на відповідь.

— А так, — зітхнув Митрич. — Правду сказати, все не так!

— Я думав… От сімейний чоловік, не те, що я — бурлака-бездомок.

Митрич крякнув, закашлявся, протер око і ніби не до речі сказав:

— Ти там нічого поганого про мою не думай. Женщина вона порядна і як подруга вірності, я тобі скажу, виняткової. Не те що деякі… Я, коли молодшим був, все в плаванні, все в рейсі. Прийдемо на місяць-два, з'явимось, мов те ясне сонечко, і знову за горизонт пірнемо. А вона, Маруся моя, дома. У Люстдорфі у нас будиночок, городець, садочок. Все це я завів, щоб їй на березі не так тоскно було чекати.

Митрич знову закашлявся, ховаючись за щит з «Огоньком», прикрив вухо комірцем і вів далі:

— Первісток народився без мене і помер без мене. Лише надгробок та Мусині сльози і бачив. Змучилась вона вся після його смерті. Не треба мені, каже, твоїх ганчірок зарубіжних, хочу жити, як усі люди живуть. Хочу, щоб ти кожен вечір, як інші чоловіки, додому приходив, щоб кожного ранку проводжати мені тебе на роботу. Жінкою хочу себе почувати, а то весь вік коханка… От ти, Миколайовичу, не моряк, важко тобі наших жінок зрозуміти, тому ти і посміхаєшся. А вони й справді мучениці, жінки паші… Ну, махнув я на загранку, перейшов у каботаж. Якийсь час жили не тужили, а потім народила моя Муси сиип, Борисом назвали. Я тоді старпомом на «Муромці» ходив. Буксирчик старезний, як світ, давно пора було його в утиль, проте ми не поспішали з цим, ми працювали. І була у нас там одна шалена дівка. Молода, собою видна, та якась безпутна. В матроському кльоші не раз заплутувалась. А я що? Я більше як старпом, як керівник з нею розмовляв: так, мовляв, і так, заміж тобі пора, чоловіка доброго та діточок купу. Ну, от, та сама непутяща Валюха візьми та закохайся у мене.

— Ну, старий… — охнув Касян. — Не сміши чоловіка на морозі.