Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Ось два Шулькову… Семене! Де Шульков? Пішов, п'яні його очі… Вам теж с, Касяне Миколайовичу, з Норвегії. Цілих три і всі товстенні. — Анюта подала Касяиові конверти. — Здасться, було ще одне… — Вона метушилась, показуючи, що шукає загубленого листа, а хитруваті бісенята так і плигали на Касяна із її чорненьких оченят. — Та ви не хвилюйтесь, я цього листа обов'язково знайду. Ви сьогодні на «Державіні» кіно дивитись будете? Там я вам його і віддам, а зараз вибачте… Гей, хто там, передайте Шулькову! Він десь тут крутився.

Касян стояв біля ґанку.

— Чого чекаєте, Касяне Миколайовичу? Я ж сказала, на «Державіні». Ввечері принесу, не сумнівайтесь.

— Воно краще б зараз… Я збираюся летіти на ГРП і, мабуть… — Він не встиг закінчити фразу.

На ґанок увірвався блідий Коля Самохін.

— Ти чого? — спитав його Касян.

— Може, не полетимо сьогодні, га?

— Тепер, Колю, все. Листи отримали, можна летіти. Я от лише до лабораторії зазирну — і в путь.

— А може, і справді — залишитесь. На «Державіні», кажуть, «Клеопатру» крутитимуть. Елізабет Тейлор і Річард Бартон грають, — Анюта звабливо глянула на Калікіна. Він пропустив її слова повз вуха і уважно подивився на Самохіна:

— Ти чого це раптом? Підганяв, підганяв і на тобі — не летимо?

— Дуню мою в лікарню забрали, — ледь чутно промовив Микола.

— Що там з нею трапилось? — здивувалась Анюта.

— Кажуть… Кажуть, родити має…

— Як це так кажуть? — накинулась на льотчика Анюта. — А ти що, не знав?

— Та вона все приховувала! Я більше як два місяці у Баренцбурзі не був, все над тим проклятим льодовиком бовтався.

— Ну, хлопчику, ти даєш! — розвела руками Анюта.

— Сам бачу… — зовсім понурився вертольотчик.

— І що ж ти збираєшся робити? — запитав Касян.

— Не знаю… Я, як з вами поговорив, до дівчат у гуртожиток зайшов, помиритися з Дунею думав. Мені, як сказали про це, я й побіг… Порадьте, Касяне Миколайовичу, як мені бути, що робить?

— Бери мішок! — рішуче сказав Касян.

— Навіщо?

— Бери! В лікарню підемо.

— Я був… До неї не пускають.

— Пустять! Пішли!

— Я її, Дуню, люблю! — говорив, ледве встигаючи за Касяном, червоний від розгубленості вертольотчик. — Я її з першого дня заміж кличу. А вона, це, каже, в тебе, Колю, не любов, а захоплення від північної нудьги. От, мовляв, приїдемо на материк — розберемось. А чого розбиратись? Чого, я вас питаю? Мені без неї хоч вішайся! Хоч у петлю..

— В загс!

— Так тут у Баренцбурзі немає загсу.

— Знайдемо! — Касян поправив на плечі картонний ящик з листами і ще швидше попрямував через порт до сходів.

Коли вийшли на першу площадку, побачили Митрича. Баржовий сидів на кожусі теплоцентралі і, дивлячись, як вітер полоще в руці листок, посміхався тихо, заспокоєно. Він тільки-но прочитав листа від дружини.

* * *

Шулькову передали листи на пірсі. Він вже ставав на лижі, коли хтось з портових вантажників тицьнув йому ці два конверти. Шульков поглянув на зворотну адресу і процідив крізь зуби:

— От зараза! На краю світу знайшла…

Сказав тихо, думав — ніхто не почує. Але тут, ніби з-під землі, перед ним виріс перукар Арчил. Він змовницьки підморгнув Шулькову і запитав:

— Від аліментів ховаєшся?

— Та ні… Сестра… — буркнув у відповідь Семен і жовтим від махорки нігтем, мов лезом, розрізав конверт. Обидва листи були від Марфи Андріївни Шулькової з сибірського села Шульковки, що у середній течії Вітім-ріки.

В першому листі Марфа Андріївна писала: «Добридень, шановний Семене Миколайовичу! Дорогий мій і тепер єдиний мій брате, Семенку! В перших рядках сповіщаю, що ось уже третій рік не маю від тебе вістей. Чи живий ти, чи здоровий, не знаю і дуже цим тривожусь. Розказати поспішаю всі наші сумні новини, але це вже, мабуть, коли отримаю від тебе листа, а поки що напишу про одне: помер твій дядько, а мій родитель Федір Тимофійович два роки тому, на покрову. Як раз після того, як отримали від тебе листа, в якому ти писав, що вирішив завербуватися на Шпіцберген. Батько тоді сказав: одпиши йому, хай на нас не сердиться. Може, ми чого про його жону і не так думали, хай вибачає і не сердиться. Нас, Шулькових, не так багато лишилося, а рідних нам і зовсім один він, Семен Миколайович.

Спершу чекала від тебе листів, думала напишеш. Але ні, мовчиш, рік і другий минає, стривожилась я: чи не сталося з тобою якої біди? Як подумаю про тебе так — серце моє і защемить, і заболить…»

Механіку водокачки раптом згадалося вилицювате обличчя того чоловіка, котрий від народження мав прізвище Шульков. Познайомились вони в поїзді, розчавили з супутником пляшку, благо в купе крім них нікого, розговорились: померла у механіка Шулькова дружина, яку він любив більше себе, більше всього на світі. І вирішив чоловік утекти з того місця, де все нагадувало йому про неї. Сибіряк, з вигляду кремінь, а бач — не позбавлений тонкої чутливості. Хтось порадив йому поїхати на Шпіцберген. Дали адресу в Москві: Марини Раскової, 28, трест «Арктикавугілля», відділ вербовки. Зібрав характеристики, розрахувався на роботі, купив квитка до Москви і поїхав.