Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Зустрівшись з Людмилою тут, у Баренцбурзі, Касян, проти будь-якої логіки почав сторонитися, уникати її і в той же час мимоволі шукав найменшої можливості побачити, поговорити, побути разом. Ось і зараз він картав себе: «Як хлопчисько потягся, ніби крім тебе нікому пошту привезти, ніби не міг про аналізи грунтів довідатись по радіо, в понеділок. І рано, рано все це я виклав Журавльову… Людина він серйозна, плескати не буде, проте коли все те виявиться помилкою, перш за все виправдовуватись доведеться перед ним, Батею…»

Калікін озирнувся і раптом заспішив вниз по сходах — з тресту вийшли Людмила і Петро Добриня. Тільки на пірсі, загубившись у натовпі, Касян полегшено зітхнув. Ляскаючи гусеницями, сердито гуркочучи мотором, бульдозер тягнув сани з трунами назад у порт, до третього причалу. Калікін бачив, як за Людмилою зачинились двері лікарні, як збіг сходами і попрямував до своєї контори Добриня. У Касяновім серці заворушилась заздрість. Він піймав себе на тому, що заздрить Петрові, проте тут же вилаяв за те, що у ставленні до цього доброго, чесного хлопця вони з Людмилою поводять себе не зовсім чесно. Всі в Баренцбурзі знають, що Петро Добриня закоханий в Людмилу, а начальник ГРП — його друг ледве не з першого дня. Що подумають і що стануть говорити, коли обман себе виявить? Раптом Касян подумав, що міркуючи про складну ситуацію їх стосунків, згадуючи про Добриню, зовсім не враховує того, як до хлопця ставиться Людмила. Адже вона сама вибрала Петра: кожен вечір з ним у клубі, на танцях, у кіно, на лижах разом. «Тут варто ще добре подумати, хто з нас третій».

Касян ішов, пробираючись крізь натовп, до будиночка пошти, де скоро повинні були розгортатися основні події дня. Натовп гув, ніби лінія високовольтної передачі під струмом, а він крокував, придавлений своїми думками, нікого і нічого не помічаючи. Йому бачилась палата, пучок світла, що вибивався з-під конуса абажура, і в цьому промінні вона, Людмила, в білому халаті і косинці.

Вона сиділа в його палаті годинами, на стільці, на краєчку його ліжка. Це були найщасливіші години його життя. Півтора місяця пролежав Касян в лікарні, перший тиждень — без пам'яті. А коли отямився, побачив її… До лікарні він потрапив з переламаною рукою і струсом мозку. Біда, як відомо, приходить невчасно. Піднімаючись з порта у висілок, він пішов не сходами, а стежкою, яку протоптали ремонтники вздовж естакади бремсберга. Як могла зірватися навантажена костилями вагонетка, до сьогодні не може зрозуміти. Власне, вагонетка йому нічим не загрожувала — вона котилась мимо, набираючи швидкість, і була видимою смертю для тих ремонтників, що працювали внизу біля транспортера. Ситуація не залишала часу на роздуми. Касян схопив із штабеля шпалу і поклав її кінець на ближню рейку. Вагонетка зірвалась з естакади і полетіла під укіс, у бік від транспортера. В ту ж мить страшної сили удар підняв Калікіна в повітря і кинув на залізну ферму. А потім… Потім його довго не полишало відчуття того, що він тільки ось зараз народився і всього попереднього життя у нього не було, тому що в ньому не існувало Людмили.

У ті щасливі години, коли вона мовчки сиділа біля його ліжка, Касян, як йому здавалось, розгадав загадку її непокірних очей. Там, у їх глибині, за мінливими зеленкуватими сполохами, таїлась невичерпна жіноча доброта, за якої тільки й можуть існувати і вірність, і любов. Саме в ці хвилини в його душі народилося дивне почуття — чекання щастя, від якого вже встигло одвикнути стільки років сковане холодом серце. Трапляється таке і з людиною, коли довго і палко бажане рантом покличе тебе і ти озираєшся на всі боки, але не знаєш, звідки той поклик: чи десь зовні, чи, може, в тобі самому звучить його луна, що до найглибших глибин хвилює душу.

Біля будиночка пошти вже вибирали крикунів, котрим треба буде попрацювати на громаду. Тут не вистачає в людей терпіння чекати, поки принесуть кореспонденцію за адресою, її розбирають «тепленькою» прямо біля пошти. Касян зупинився на ґанку, дістав сигарети. До нього потяглось кілька рук з запальничками.

— Вогнику, Касяне Миколайовичу.

Він подякував і нахилився до високого полум'я газової запальнички Митрича.

— Чи не мій це в тебе подарунок? — спитав так, для початку розмови.

— Ні, Касяне, твою я на «гармоні» утопив.

Білявий матрос-перволіток реготнув у кулак, але його не підтримали, і він осікся.

— Ну, чого замовк? Відкривай піддувало і давай смійся над старим… Зелень! — Митрич підійшов до хлопця, втупився в нього колючими очицями. Матросик зніяковів і вже пошкодував, що зачепив баржового. А той не відступав: — Де тобі, салазі, зрозуміти, що у справжнього моряка і за такою «гармонню» може боліти серце!

— Та не звертай уваги, Митричу, — кинув хтось із шахтарів.

— А хто ж його навчить? — підтримав Митрича Касян.

— Отож ж то воно, ти не звернеш уваги, я, він, і виросте з нього будяк при дорозі.

Касян і Митрич зійшли з ґанку і зупинилися покурити біля вітрини торішнього «Огонька», сторінки якого гортав лише вітер.