Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Якийсь час стояв, не знаючи, що робити далі: повертатися до «бофорта» а чи пошукати щастя десь в іншому місці? «А коли нас будуть розшукувати? — подумав Патрік і сам запитав у себе: — Хто? Навіщо? Чому саме паш літак будуть шукати, коли щодня на базу не повертається один-два екіпажі, коли іде війна і гинуть сотні тисяч людей? Кому спаде на думку займатися якимось «бофортом», що збився з курсу? До того ж вони не знають, що ми махнули сюди, на Шпіцберген. Адже передати про це рішення шеф-пілота на базу я не встиг… А може, заради Кребса Мак-Ллойд організує пошуки? Адже він так наполягав, щоб пасажира привезли живим. Живим!.. Ні, на пошуки сподіватись нічого. Треба самому знаходити вихід!..» Зараз його більш за все інше турбував запах диму. А коли той дим не з труби пароплава, а, скажімо, з печі, у якій палять вугіллям? Адже в цьому нема нічого дивного, архіпелаг багатий на вугілля, тут у деяких місцях воно виходить прямо на поверхню землі. Ні, що не кажіть, а географію вивчати корисно. Патрік навіть посміхнувся своїм думкам. Тепер залишалось іти за вітром і поспішати, поспішати, поки він не змінив напрямку і тонка ниточка надії не урвалась знову.

Визначивши напрямок вітру, Патрік почав спускатися вниз до затоки. Спуск виявився значно складнішим від підйому. Треба було мати спритність гірського козла; тоді, стрибаючи з виступа на виступ, можна швидко спуститися, а людині, та ще й пораненій і недосвідченій в таких справах, жителю міста, яким був Патрік, це виявилось нелегкою справою. У нього в руках не було навіть палиці, щоб спертися на неї, як це роблять жителі гір або альпіністи, спускаючись крутими схилами. Він просто сідав на камінь і їхав на ньому, як на санчатах.

Коли вибрався на лід затоки, зітхнув з полегшенням: крута і небезпечна кам'яна осип залишилася позаду. Тут, внизу, і вітер не так люто кидався на нього і запах диму поміж торосами був ніби густішим. Патрік прислухався. Йому здалося, що чує гуркіт, він падав на нього згори. Підвів очі і побачив пса. Щоб збите ним каміння не діставало по ногах, пес хитрував, цибаючи схилом навкоси. Крутився і скавучав якось не зло, а ніби прохаючи захисту. Та спіймавши на собі погляд людини, заховався за торосом і вийшов з-за нього лише тоді, коли Патрік рушив далі. Весь час, поки йшов вздовж берега, тримаючи строго на північ, пес шкандибав на відстані, проте очей з нього не спускав. Так, поглядаючи один на одного, вони пройшли миль з десять, коли не більше. Попереду стирчала велетенська скеля, схожа на кимось забутий комод. Вона затуляла собою весь правий берег. Щоб зрозуміти, що там попереду, треба було обійти цей «комод». Патрік ще здалеку взяв трохи лівіше, і за якийсь час на протилежному березі затоки йому відкрилися тераси. Наче сходинки гігантської піраміди, вони піднімалися вгору і зникали, ховаючись у навислих над нею хмарах. Вище, над довгастими пасмами хмар, височів пруг плоскогір'я, порізаний ущелинами, неначе зморшками. То були вкриті сніговими шубами гори, але без вершин. Здавалося, що хтось могутній на якийсь час познімав ті вершини, залишивши тільки трапеції. Вони нагадували гробниці колосів, які жили на цій землі тисячі років тому…

На нижній терасі Патрік раптом помітив портальний кран, що здалеку був схожий на здоровенного павука. З-під нього тяглося за вітром пасмо сірого диму. Вугілля горіло и штабелі, акуратно складеному людськими руками. Далі і вище на терасах проглядали присипані снігом руїни колись великого селища. Від нього схилом простяглась галерея, що йшли від закритого хмарами входу до шахти. До причалу спускався вузькоколійний підйомник бремсберг, колія якого в кількох місцях була розірвана воронками, ніби від бомб а чи крупного калібру снарядів. Патрік наддав ходи. Серце тьохнуло, застукотіло в грудях від радісної хвилі, що було піднялася в ньому, проте швидко і в котрий вже раз на цій землі радість змінилася розчаруванням.

Сліди бомбометання чи артилерійського обстрілу було видно всюди. На цих відкритих вітру терасах сніг начисто вимело, і очам відкривалася картина варварського нищення. Селище лежало. кладовищем без хрестів. Тільки залишки зруйнованих, обгорілих будинків, та стіни цегляних будівель, що зяяли порожніми дірками вікон, виднілись на місці колись обжитого людьми берега, З чиєї злої волі тут знову взяла верх пустеля, залишалось загадкою.