Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Ну, гаразд, гаразд, — сказав Патрік. — Забудемо, що було, і давай триматись разом. Як тебе звати? Мовчиш, дурню… Онімів від щастя. Скажу щиро, я теж радий тобі. Ти хоч і німий, та, видно, боєць не промах. Назвемо тебе Шпіц! Не заперечуєш? На честь цих островів… Ну, що тепер нам робити? Будемо дружити, коли вже доля звела нас. Ходім у хату, погрієшся. Чого зупинився? Не бійся, іди, Шпіц, там тепло… Я натопив… — На порозі Патрік озирнувся — пес топтався на заваленій снігом терасі. — Ну, чого ж ти, Шпіц? Заходь. Гостем будеш. Давай, друже, я зла не тримаю…

Пес винувато мів хвостом сніг, якось смішно попискуючи, бочком посувався до порога, проте увійти не наважувався. Це дуже було схоже на кокетування. Патрік розсміявся. Сміх подіяв, ніби довгожданий пароль, без якого ці двоє ніяк не могли довіритись одне одному. Шпіц прошмигнув під ногами у Патріка і першим влетів до кімнати. Озирнувся і чкурнув на кухню.

Так почалася їхня дружба, за яку пес платив багатьма добрими ділами. Робив він їх добросовісно і невтомно. Поки його новий хазяїн умивався і перев'язував поранене плече, він сидів біля дверей і не зводив з нього допитливих очей. Та лише Патрік зодягнувся і присів до столу, як пес занервував, заскавулів, заскімлив, усім своїм виглядом показуючи, що кличе його за собою, запрошує до діла. Патрік ще не навчився розуміти його мови, а тому не поспішав. Закусив консервованими бобами з м'ясом, залишком трапези поділився зі Шпіцем, напився і тільки після цього почав спроквола одягатися. Пес застрибав від радості, потім став на задні лапи, намагаючись передніми відкрити двері в сіни. Однак його радість була передчасною. Хазяїну коштувало чимало зусиль натягнути рукав на поранену руку. Куртка була розрізана біля плеча. Забинтована рука погано слухалася, вона чомусь весь час потрапляла саме в цю дірку і ніяк не бажала пролазити у рукав. З лихою бідою все-таки одягся. Білі бинти проглядали з діри. Треба було чимось прикрити фактично оголене плече. На морозі воно буде постійно мерзнути, а це, він уже знав, нестерпна мука. «Краще б зашити куртку, але чим її зашити? Де тут візьмеш голку, нитки? А може, просто чимось теплим закрити дірку?» Підійшов до шафи і розгорнув кілька індивідуальних пакетів, вийняв з них ватяні, обтягнуті марлею подушечки-тампони, і спробував заправити їх у проріз куртки. Але подушечки випадали, як тільки починав рухатись. Тоді Патрік ножем проколов на краях дірочки, просунув у них скручений бинт і якомога тугіше стягнув його, як в дитинстві шнурував черевики чи футбольний м'яч. Стомився. Натруджена рана заболіла знову. Посидів, відпочив трохи, потім підвівся і сказав, звертаючись до Шпіца:

— Ну, друже, ходімо пройдемось. Подихаємо свіжим повітрям.

Патрік здогадувався, що пес запрошує його взяти участь у якомусь вельми важливому з його собачого погляду ділі. Що це таке, він не знав, однак уже починав шанобливо ставитись до свого нового друга, інтуїтивно відчуваючи в ньому досвідченого полярника, знавця цих суворих країв.

— Я готовий іти за тобою, Шпіц, але тепер без вінчестера ми ніколи не будемо виходити з дому. Розумієш, шановний, вчора я поклявся не робити такого глупства. Сам бачив — я досить-таки справедливо виглядав у твоїх очах телепнем. Так-то… Пробач, я ще не встиг подякувати тобі за твою послугу… Здається, вчора ти врятував мені життя. Прийми мою щиру вдячність і запевнення, що надалі платитиму тобі добром. — Промовляючи так, Патрік тим часом підійшов до вішалки і вже було простягнув руку до вінчестера, але тут помітив, що з кишені офіцерського плаща виглядає краєчок якогось зошита. Він узяв його і, підійшовши до вікна, де було світліше, розгорнув. В зошиті була вклеєна карта архіпелагу. На обкладинці стояло ім'я Грегеріса Альвінга, другого помічника капітана пароплава «Ісберн».

Цій знахідці не було ціпи. Карта одразу розсунула ніч, і Патрік побачив весь архіпелаг з усіма його островами, великими і малими, так ніби в одну мить піднісся над ними і йому дух перехопило від цієї запаморочливої висоти.

— Баренцбург! Баренцбург!.. Ось він, Баренцбург! — шептав Патрік, показуючи своєму новому другові кружечок на карті, що чорнів біля виходу з затоки Грен-Гарбур в Айс-фьорд. — А далі Лонгір, і Свеа, і Нью-Олюсенд. Бачиш, це все населені пункти, майже міста.

Пес слухав, гострив вуха і схиляй на бік голову, ніби запитував: «Ну, Свеа, ну, Олюсенд, ну й що з того? Чого тут радіти? Я все це бачив на власні очі і повинен тобі сказати, нема там з чого радіти».