Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Лонгір. Виходить, вони пішли в Лонгір. — Патрік розгорнув карту. — Ось він, Лонгір… Або Лонгірбюен — столиця льодового царства. Це недалеко, Шпіц! Якихось двадцять п'ять кілометрів. А коли йти по льоду вздовж берега, це кілометрів на п'ять більше, зате йти там легше. Ми вже з тобою ходили по цих горах і долинах. З нас досить… Розумієш, друже, їх сімдесят один чоловік, і вони пішли в Лонгір, котрий тут зовсім поруч, за горою. Ти ж бачив ці гори. Що про них скажеш? їх навіть горами не можна назвати. Це швидше гірське плато. Навпрошки воно швидше, але… Я ще не знаю, яким шляхом ми підемо до них у гості, однак те, що нам необхідно туди йти, це точно.

Патрік не помітив, що, розмовляючи з псом, висловлює свої думки вголос. Це давало полегшення: створювало ілюзію живого спілкування, вільного обміну думками.

— І так, вирішено! Ми йдемо в Лонгір! Пес зірвався на рівні і кинувся до дверей.

— Ти, я бачу, чудово розумієш англійську мову! Ну, молодець, молодець! В такому разі ми вже знайшли з тобою спільну мову, і нею виявилась англійська. — Він уперше потріпав пса по загривку, а той, ніби розуміючи стан людини, мовчки погодився з такою фамільярністю. — Однак, нам треба все продумати і як слід підготуватися для походу. До людей підемо, досить нам з тобою бродяжками жити. І перш за все влаштуватися в домі. Він цілком ще придатний для мешкання. Теплий, сухий… Подобається тобі? От-от!.. Тепла хата — це, друже, немало, коли навкруги тільки мороз і біла смерть. У нас повинен бути закуток, куди ми з тобою завжди можемо повернутися… Дім, як гавань, куди повертається корабель долі, — так любив говорити мій батько. Тепер я розумію сенс його слів. Кожен мусить мати свою гавань, інакше він, як бездомний пес, дичавіє, перетворюється у звіра, яким що вчора був ти. Пробач, друже, за відвертість. Джентльмен джентльмену не повинен би говорити подібні слова, але в нас з тобою нема свідків, а самі ми вже якось обійдемось без образ. Зрозуміло висловлююся?.. От-от, саме так! — Він хотів ще раз потріпати рудого, але той несподівано відскочив до дверей і загарчав. — Що, показуєш характер? Молодець! Не варто впадати в лірику, не варто… І все таки, дорогий ти мій звірюга, справи наші повертають на краще. Ти розумієш, тут живуть люди. Живі люди — сімдесят один чоловік. Це ж ціле людство! Ех, Шпіц, нічого ти не розумієш… Та не нервуй ти, зараз ідемо.

Патрік перевірив вінчестер, накинув на здорове плече ремінь, запасся патронами і штовхнув сінешні двері. Вийшовши з дому, помітив, що вже зовсім розвиднілось і молоде, промите дочиста сонце, неначе журавлик, похитується і здригається від холоду над горизонтом, на що нетвердій червоній ніжці. Гори навкруг залиті червоним, ледь припотілим золотом, однак селище майже все ще лежало під прозорою, густо-синьою пеленою ранку. Внизу, на льоду затоки, пелена втрачала прозорість і перетворювалася на туман, що ніби відплішив до протилежного берега, вповзав там на його відроги, чіпляючись за ущелини і скелі.

Шпіц метушився, забігав наперед, не гавкав, а ніби радісно скрикував, запрошуючи хазяїна рухатись швидше. Патрік покірно йшов за провідником і швидко зрозумів, що пес веде його вниз, на лід, туди, де вчора він переслідував ведмедя. Остаточно Патрік переконався в тому, коли вони таки вийшли на ведмежий слід, що, петляючи між торосами, вів їх до протилежного берега затоки. Далі йшли по сліду.

Мало-помалу думки Патріка поверталися до щоденника Грегеріса Альвінга. «Що не кажи, а норвежці народ сміливий. Подумати тільки, вісімдесят шість чоловік вирішили пливти сюди, щоб напасти на гарнізон і відбити у німців архіпелаг. Не злякались Півночі, завірюхи, морозу, полярної ночі… Що за люди ці хлопці? Які вони? Адже з ними доведеться зустрітися, а можливо, і жити якийсь час. Не сиділося їм у нашій затишній старій Англії — розробляють плани, добувають кошти, вербують однодумців, знаходять добровольців…»

— Ні, Шпіц, такі хлопці мені подобаються, — сказав він уголос і підморгнув рудому. Той, почувши голос, повернувся назад, оббіг круг Патріка і знову пустився ведмежим слідом. — Такі мені до душі, хоч сам я навряд чи дав би себе захопити такою ризикованою компанією. Та зрештою…

Він знову надовго замислився. Йшов, дивився під ноги, машинально рахуючи сліди крові, що все частіше траплялися на снігу. «Норвежці знають, що таке фашизм, їх країна вже стільки років під німецьким чоботом. Ми всього того, що пишуть у газетах, просто не можемо собі уявити, а тому ще не вповні розуміємо, що віті собою являє, фашизм».