Читаем Тринадцять градусів на схід від Грінвіча полностью

Пес не хотів того розуміти. Знову і знову кидався на намет, аж поки не досяг гребеня. Вітер неначе гаком зачепив його звідти і поніс у темряву, але Патрік нічого вже не бачив. Його охопило приємне заціпеніння, кудись поділись холод і дрож, він забув про мороз. Схоже, марив наяву: задубіле тіло відчувало прилив тепла, стало спокійно і затишно. Свідомість то вловлювала виття вітру за наметом, то раптом голос урагану зникав невідомо куди, і замість нього чулися мелодії незнайомої, але на диво приємної музики. Патрік замерзав… Йому ввижалися напівреальні, напівфантастичні картини, в яких брали участь і знайомі, і зовсім ніколи не бачені ним люди. То плив якоюсь широкою повноводою рікою: вода була теплою, її пронизувало сонце до самого дна; ріка виносила до водоспаду, і він неминуче мав зірватися у провалля, але в останню мить його підхоплювали ніжні руки матері, вкладали в м'яку постіль на хрусткі накрохмалені простирадла і вкривали пуховою ковдрою. Мати сідала біля нього і співала. Це була незнайома, ніколи раніше не чута ним пісня. Патрік знав, що це сага. Навіть чув її слова: «О дай нам довга, темна ніч, кінець твій уздріти. О ніч!.. Ці слова крутилися в згасаючій свідомості, а може, це йому тільки здавалося… Марилося.

«На п'ятнадцять ліктів піднялася над ним вода, і прикрились гори, — зузнів у вухо хтось настирливий, жорстокий і нещирий. — І позбулась життя всіляка плоть, що рухалась по землі: і птиці, і звірі, і всі гади, що повзали — по землі, і всі люди…» Перед ним на хмарці стояв рожевенький, схожий на гномика, бог і питав: «Ти згоден?» — «Згоден, господи, згоден…» — «Ти змирився?!» — «Змирився, господи…»

Над рожевеньким богом, над золоченими обідками його німба спалахнули величезні, як персики, зорі, і всіма барвами райдуги заграли навколо них найнеймовірніші переливи серпанку. В глибокому небі хтось значно могутніший, ніж цей рожевенький гномик на хмарці (він усе ще товкся там, виблискуючи лисиною), натягав різнобарвні струни солодкозвучної арфи, і ці струни здригалися так, ніби їх торкалася невидима рука. Деякі з них чомусь ламались і розсипались на небі, перетворюючись на казкових звірів, птахів, риб, ромби, прямокутники, коліщата. І Патріку здавалось, що бог таки дотримав свого слова і вже почав перетворювати риб в ромби, звірів у прямокутники, а птахів у квіти незвичайних форм і барв. Потім усе провалилося в пітьму безмежну, як сам час.

Чи довго він плив у цьому непроникному океані часу, не знав. Навіть потім, коли все скінчилося, не міг сказати точно — доба чи дві минуло з того моменту, коли Шпіц залишив його під скелею. Знає, що його з головою засипало снігом, але як відкопали, не пам'ятає. Не пам'ятає, як відтирали снігом, а потім спиртом, роздягнувши догола там-таки ж, під скелею, на лютому мороч зі. Патрік прийшов до пам'яті значно пізніше. Чорнота вічності стала чомусь сіріти, по ній попливли зірки дрібніші і не золоті, як персики, а білі, неначе срібні гвіздочки. Потім між зірками зійшов місяць, теж срібний, як соусниця з маминого сервізу. Схожий на гномика бог зіскочив з хмарин і біг поруч, прикладаючи до його щік теплі мідні п'ятаки. Вони охолоджувались і падали у сніг, а бог все біг і біг поруч, часто-часто дихаючи йому в лице вологим теплом і клеїв на щоки свої п'ятаки.

Потім прийшло відчуття руху. Патріка кудись тягли волоком по твердому снігу. Нерівності, горбочки, камінчики відчував усім тілом — вони прокочувались від потилиці до п'ят. Спробував поворушитися, підняти руку і зрозумів, що загорнутий у щось шерстяне, як немовля в пелюшки. Під ним шурхотіли лижі, попереду під чиїмись чобітьми рипів сніг. Чоловік ішов важко, не першу годину налягаючи на вірьовочну лямку. Поруч перебирав ногами Шпіц. Помітивши, що Патрік розплющив очі, він з радісним скавучанням кинувся вперед і голосно, вимогливо загавкав. Рух перервався. Лямка ослабла. Над ним стояв чоловік. Він здавався велетнем, під самісінькі хмари зростом, і могутнім, як той, що натягував струни небесної арфи. Патрік був певен, що це він, хоч тоді і не роздивився його обличчя, навіть не помітив тоді в нього русої окладистої бороди, що одягнений він у білу собачого хутра доху і таку ж білу шапку. Не міг собі уявити, що стомлені його очі можуть так привітно посміхатися і підморгувати. Обличчя велетня ніби променилось добротою. Патрік заспокоївся, і повіки його самі собою склепилися.

Знову попереду під ногами велетня рипів сніг, а в нього під спиною шурхотів шорсткий наст. Вони знову рухались кудись сніговою пустелею. Був день. Високо в холодній синяві неба стигли нерухомі пір'їни хмарок.

Патрік то приходив до тями, то знову втрачав відчуття реальності. Рудий, що біг поруч, кидав на нього уважні погляди, не давав надовго заплющувати очі і все клеїв та клеїв на чоло, на щоки, на ніс теплі вологі п'ятачки радісних собачих поцілунків.


Розділ восьмий

ЛЮБОВ — ВОНА ТАКА…


Перейти на страницу:

Похожие книги

Адское ущелье. Канадские охотники
Адское ущелье. Канадские охотники

1885 год, Северная Америка. Хелл-Гэп («Адское ущелье»), подходящее местечко для тех, кто хотел бы залечь на дно, скрываясь от правосудия, переживает «тяжелые времена». С тех пор как на близлежащей территории нашли золото, в этот неприметный городок хлынул поток старателей, а с ними пришел и закон. Чтобы навести порядок, шериф и его помощники готовы действовать жестко и решительно. Телеграфный столб и петля на шею – метод, конечно, впечатляющий, но старожилы Хелл-Гэпа – люди не робкого десятка.В очередной том Луи Буссенара входит дилогия с элементами вестерна – «Адское ущелье» и «Канадские охотники». На страницах этих романов, рассказывающих о северной природе и нравах Америки, читателя ждет новая встреча с одним из героев книги «Из Парижа в Бразилию по суше».

Луи Анри Буссенар

Приключения