Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

… Більше як сто років тому команда норвезького судна, що промишляло біля тутешніх берегів, заглянула у покинутий російський станок на Беллсунді. Там були знайдені два трупи в російській одежі і гвинтівка, на прикладі якої було щось написано. Гвинтівку переслали в Архангельськ, де написане прочитали і довідались про трагедію, що сталася на шхуні «Григорій Богослов». Через багато років винуватих судили. «Простите нас, грешных, оставили, злодеи, бог им заплатит, — згадувала Людмила вирізані на прикладі слова. — Подстрелил Ивана Гвоздарева Колуп-собака».

Розповіді Касяна Людмила запам'ятовувала до найменших подробиць. Зараз вона думала, що саме Касян Калікін міг би дещо знати про катастрофу літака і пов'язаних з нею обставин, йому на островах архіпелагу кожен камінь знайомий. Людина він освічена, закохана в ці місця. Він по-справжньому захоплюється їх історією, не те що цей пустобрех і балаболка Семен. І чого він тільки прийшов сюди з Журавльовими? Людмила не могла собі пояснити, чому недолюблює цього чоловіка… А Касян про кожен залишений станок, про кожну заїмку, забутий богом і людьми хрест на узбережжі розповідає годинами. Знає, хто і коли поставив тут яку хатину, який станок. Ні, не міг Касян пройти повз таку подію, як катастрофа літака. Адже під час війни він був тут.

Людмила вирішила поділитися своїми думками з Петром і підійшла до нього. Добриня курив, відпочиваючи з Михеєвим біля бульдозера. Над мокрим Петровим чубом клубочилась пара. «Стомився він добре, — подумала, дивлячись на нього, Людмила. — Та що поробиш, до Касяна доведеться йти».

— Петре, візьми у Журавльових лижі.

— Навіщо? Сідай з Вовчиком до кабіни, тепліше буде.

— В кабіні поїде Ніна Павлівна, — сказала Людмила.

— Всі троє помістимось, — посміхнувся вищербленим зубом Вовчик. — Така честь. Першу красуню повезу на своєму дредноуті.

— Ні, Володю, нам з Петром Степановичем до геологів треба йти.

— Куди? — здивувався Добриня.

— Касян на ГРП, а нам до нього треба. Розумієш, він мені якось розповідав про цю катастрофу… В подробицях розповідав, а у мене все вилетіло з голови… А раптом він знає те, чого ми не знаємо.

— Та що він може знати? — Петро переминався з ноги на ногу, мружився від сигаретного диму. — В цій історії сам чорт ногу зламає. Був чоловік похований і раптом на тобі — нема його. Якщо звір відкопав, то чому кісток нема? Жодного сліду…

— Схоже, що цей містер Кребс очухався, після того як його в могилку поклали, встав і пішов прогулятися… А загалом, скажу я вам, дружочки, не гладко тут, ні… Таємниця з душком. Я от… — Вовчик уже настроївся розповісти ще страшнішу історію, проте Людмила не мала наміру його слухати.

— То ти йдеш? — спитала вона, кинувши на Петра твердий, рішучий погляд. Він зустрів її пропозицію без ентузіазму, однак зізнатися в тому не наважився. Яка там утома? Про що може бути мова, коли б зовсім падав з ніг — і то саму її на ГРП до Калікіна нізащо не відпустив би. Йому одразу згадалися очі Людмили, її посмішка, коли сьогодні вранці вона побачила з вікна «люкса» Касяна.

— Бувай, Вовчику. Передай нашим, що ми на кросі!

— На такому кросі засвербить у носі! — хмикнув Вовчик. — Я б ні за що в світі не пішов.

— Так тебе ж і не запрошують, — відрізала Людмила, вже крокуючи до саней, біля яких стояли Журавльови.

Петро кинув виразний погляд на Вовчика і голосно, так, щоб чула Людмила, сказав:

— Подумаєш, десяток-другий кілометрів пробігти на лижах. Для нас, молодих нежонатих, дурниця. Через годинки три будемо чаї ганяти на гасієнді у Калікіна.

Намахавшись кайлом та лопатою до болю в кістках, Петро таки стомився. Наказуй йому Журавльов, він сказав би, що не може, і вважав би свою втому вагомим аргументом для відмови, але ж його запрошувала Людмила. Хіба їй підмовиш? Тим більше, що вона і не просить навіть, не говорить більше ні слова. А от зараз візьме у Журавльових лижі і чкурне у бік Айс-фьорда, тільки її і бачили. А ти, коли звичайно не чурбак, обов'язково підеш за пню. Не можна ж відпустити її одну в таку погоду. От і вітер зривається, і хмари вже зовсім обважніли, ніби палилися свинцем, от-от завірюха зірветься.

— Давай, Людок, я тобі кріплення підтягну, — він став перед нею на коліно. — Все-таки неблизька дорога. Від ГРП до Баренцбурга скільки? А звідси, коли напряму, і то кілометрів п'ятнадцять буде…

Заревів мотор бульдозера. Басово рипнули сани-волокуші. Важко повертаючи боками, машина вийшла на свій слід і поповзла, перевалюючись через велике і мало каміння в бік Грен-Гарбура. В кабіні з Вовчиком сиділа Ніна Павлівна. Чоловіки, прикрившись од вітру брезентом, влаштувалися на санях поруч з Белчем і полірованими трунами.