Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Чи то прийшло друге дихання, а чи попутний вітер допомагав, але за Пташиним каменем йти стало легше. Людмила іноді озиралася на Петра, і тоді він бачив її винувату посмішку, так, ніби вона вже лаяла себе за те, що покликала його в цей лижний перехід. Як всі уродженці півдня, Добриня погано стояв на лижах, не те, що Людмила. В своєму чорному кожусі Петро здавався собі паровозом на вузькоколійці, важко пихкотів і весь клубочився парою. Стомився страшно, проте попросити зупинитись і трохи відпочити не наважувався. Це означало збити себе з ритму і після зупинки все треба буде починати спочатку. Ні, ліпиш вже йти. Всяка дорога де-небудь та закінчується. Скінчиться і ця. П'ятнадцять кілометрів — це лише п'ятнадцять кілометрів і не більше.

Коли в шибках Касянового будиночка, що стояв на дні глибокої улоговини, червоним полум'ям зблиснуло сонце і повітря задзвеніло від собачого гавкоту, Петро полегшено зітхнув. Він бачив, як Людмила на мить затрималась на краю розпадку і, помахавши рукою, крикнула:

— Давай за мною схилом! За мною!.. — Пригнулась, кинула під пахви лижні палиці і помчала схилом, об'їжджаючи будиночок Касяна, по спіралі наближаючись до нього. Петро покотив навпрошки. Схил падав крутіше, ніж це здалося спершу, але зрозумів це вже потім, коли летів донизу під свист вітру у вухах. Всередині похололо, а серце на ці кілька секунд, мабуть, просто зупинилося в грудях, ніби очікуючи, що з цього вийде. В будь-який час Петро зламав би собі шию, але тут, певне, вберегла його любов. Бажання не впасти в очах Людмили, як те не дивно, тримало його на ногах, і все обійшлося б, якби не широкий рів біля самого будиночка. Скотившись з крутизни, Петро вирішив, що все вже позаду, розслабився, розбундючився, крикнув щось переможне Людмилі і одразу ж заплатив за необачність — підкотився під ноги непомічений горбок, підкинув у повітря. Лижі носками зарились в протилежну стінку рову, щось затріщало, смикнуло за ноги, і він з головою пірнув у намет.

Перше, що побачив Петро, коли голова його проклюнулась із снігу, були здивовані і ніби навіть готові бризнути сміхом очі Касянових собак, серед яких вирізнялась лукавством морда рудого, з підпалинами пса.

— Ти не забився, Петрику? — в голосі Людмили прозвучала щира тривога.

— Нєа-а… — посміхаючись на весь рот, відповів він. Снігу набилося у рукави і кишені кожуха, ватяних штанів, та хвилювало не це. «Виходить, я їй не байдужий? Виходить, любить? Мене любить!!!» — відстукувало в грудях серце.

— Ну, чого ти поїхав навпростець? Треба було за мною, схилом.

— Та ну, Людок, дурниці. Лижі цілі, і порядок.

— Що лижі… Лижі можна купити нові, а от людських запчастин в магазинах поки що не продають. — Касян стояв у дверях, посмоктуючи свою ескімоську люльку і посміхався. Біля його ніг метушились збуджені появою незнайомих людей лайки.

— А ми до тебе, Касяне Миколайовичу, — сказала Людмила, вигрібаючи Потри з намету. — У дуже важливій справі.

— Ну, коли так, то заходьте в хату. Ми раді гостям… На морозі важливі справи не обговорюють.

Він допоміг Людмилі зняти лижі, поставив їх до стінки біля дверей і жестом запросив заходити.

— Молодці, що прийшли. Як це ви надумали в таку далечінь і на лижах. Мабуть, треба було спочатку по радіо… А раптом би мене тут не було.

— Я тебе в Баренцбурзі бачила. А потім спитала, сказали полетів з Самохіним до себе. А зараз ми на Плащі були, звідти й махнули.

— Нам за такий крос по медалі треба видати, — посміхнувся Добриня. Він уже звільнився від своїх лиж (якщо ті уламки можна було назвати лижами) і стріпувався всім тілом, неначе пес, що виліз з води. Вигляд у нього був дурнуватий, як у всіх щасливих людей на землі. Дивлячись на нього, Людмила і собі посміхалась, проте, відчувши на собі погляд Касяна, одразу ж заспішила і увійшла в сіни. Петро рушив за нею, на ходу скидаючи кожуха, з якого все ще сипався сніг.

— Ти що це, Дружок? — промовив у нього над вухом Касян. Петро зупинився, але слова геолога адресувались не йому. Калікін звертався до рудого, з підпалинами пса, що зосереджено грібся в наметі, де тільки-но борсався Добриня. Хмикаючи і метляючи головою, Дружок притягнув хазяїну рукавицю.

— Молодець, — Касян погладив пса по кудлатій голові. — Розумний ти мій собака… Хазяїн…

— Це і є той Шпіц, про якого ти нам розповідав? — спитав Добриня.

— Ні, це вже його внук. Собаки так довго не живуть. Той Шпіц теж не був шпіцем. У його жилах текла кров вівчарки і гренландської лайки.

Касян і Петро зайшли в будиночок.

Розділ дев'ятий БУДИНОЧОК В УЩЕЛИНІ