Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Ти, Петре Степановичу, і светра знімай. Хай просохне. Я от зараз вугілля підкину та закусить чогось… І ти, Людо, сміливіше, знімай, роззувайся — і в крісло, ближче до печі, — Касян посміхався, а очі чомусь були сумні. Вони обоє помітили це.

Петро поглянув на Людмилу і заходився скидати светра. Він не стогнав і не кривився навіть, а вона відчула, що йому боляче.

— Покажи лікоть, — холодні з морозу пальці торкнулися його руки. — Болить?

— Ні-і, — посміхнувся Добриня.

Переконавшись, що синяк невеликий, Людмила взяла светра і розвісила його над пічкою, примовляючи:

— Дурненький ти в мене, Петрусю. Зовсім, як хлопчисько, а якби руку зламав? Солідний, можна сказати, чоловік, начальник порту, а летить сторч головою, ніби якийсь шибайло.

Добриня дивився на її заклопотане, а від того ще більш привабливе обличчя і думав, що навряд чи є де таке друге. Принаймні, він не зустрічав подібного за все своє життя. Шукав, з чим його порівняти, і раптом, несподівано для самого себе, наважився порівняти з обличчям тієї жінки, яку майже на всіх своїх картинах малював Рафаель. Так, це була вона! Саме в її обличчі присутня та тривожна радість, що виповнила зараз очі Людмили. Петро ніколи не наважився б висловити таке вголос. Як і всі романтичні натури, він був у таких речах несміливий і сором'язливий до хворобливості, не ризикував оголяти перед сторонніми свої думки і почуття. Правда, інколи йому хотілось розірвати цю умовність, яку люди вигадали для себе явно не у хвилини духовного осяяння, хотілось кричати про свою любов на всіх перехрестях. Здавалось диким, що доводиться соромитись найкращих своїх почуттів, поривань, думок, якими людство мало б лише пишатися.

Після таких хвилин наступали більш помірковані, а тоді він запитував себе: «Що вона в мені знайшла?» Тоді не допомагав навіть рятівний у всіх інших випадках гумор. «А рантом я сліпий? Раптом я все це вигадав? їй-богу, все занадто добре, щоб бути справжнім». Такі думки тривожили і разом з тим сповнювали душу глибоким почуттям вдячності і любові до Людмили. Її тривога, очі, інтонація в голосі — ні, це не може бути грою. Добриня вже ступив до Людмили, щоб зазирнути в її очі і переконатись… Але в коридорі почулося шарудіння. Підійшов до дверей і штовхнув. З темряви на нього із співчуттям дивилися зволожені сливи собачих очей. «Підглядаєте?..» — Добриня підморгнув собакам. Атмосфера вагончика п'янила і штовхала до безрозсудливих думок і бажань. Недаремно ж норвезькі казки оповідають про те, що в старовину на Шпіцбергені жили добрі гноми, які єднали серця закоханих. Хто зна, може, вони і зараз живуть тут і підглядають з темряви.

Петро підійшов до Людмили, взяв її руку у свої великі гарячі долоні і торкнувся губами. Рука що зберігала пахощі морозу. В очах танцювали зблиски вогню, що рвався з відкритих дверей пічки.

— Я люблю тебе, — промовив Петро, притуливши її руку до своєї щоки.

— Я знаю…

— Я зараз помру, якщо ти мене не поцілуєш.

— Ну що ти, Петрусю.

— І взагалі, виходь за мене заміж!

Ще кілька секунд — невідомо, чим би все це скінчилося. Але двері прочинилися і в клубах нари на порозі з'явився Касян.

— Прошу! Мабуть, в дорозі зголодніли? — Він поклав на стіл в'ялену лососину, струганину, приготовану за тільки йому відомим рецептом, мішечки сушеної картоплі, поставив штоф спирту і невеличкі срібні чарочки з гербами італійських міст Верони, Генуї і Сієни.

Людмила простягла йому долоню.

— Налий мені трошки сюди, а ти, Петре, давай лікоть.

І заходилася розтирати синяк спиртом. Тривога і хвилювання, що народилися в душі, як тільки вона переступила поріг цього будиночка, найменшою мірою стосувались того, про що зараз думав Добриня. Вщерть переповнений почуттями любові, Петро все сприймав на свій рахунок і не помічав, якої напруги поле виникло зараз між Касяном і Людмилою. Калікін докладав немалих зусиль, щоб не показати свого збудження. Якоюсь мірою це йому вдавалось, але зараз він хвилювався більше, ніж у той ранок, коли побачив її з Петром біля контори тресту. Там була можливість відступу, можна було зникнути, а тут тікати нікуди. Та й скільки можна тікати? Питання це стояло в його очах і вимагало вирішення. Людмила бачила це і розуміла: повинна дати відповідь, інакше урветься те, що незримо зв'язує їх з першої зустрічі, розірветься і вже ніяка сила не здатна буде зв'язати все знову.