Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Ми рушили в бік передової, що проходила західним схилом невеликої сопки, біля підніжжя Карриквайвіша. Йшли легко, хоч нав'ючені були понад міру. Боєзапас, автомат, ніж, саперна лопатка, вірьовка з альпіністськими крюками і карабінами, продукти для нас і живлення для рацій, яку ніс Гриня. Крім того, несли запас динаміту для відволікаючої диверсії. Так її назвав генерал, тому що наше завдання було суто розвідницького характеру. Наші війська готувались до наступу, і ми повинні були визначити, наскільки воно можливе в умовах Крайньої Півночі.

Завдання перед нами стояло важко. Раніше ми прошивали ворожу оборону на два-три кілометри, не глибше, а тепер нам треба було заглибитись на ворожу територію кілометрів на п'ятнадцять — двадцять, розвідати дорогу, опорні пункти і тили німецьких дивізій. «Повітряна розвідка дещо показує, але поки не прощупаєш, поки не побачиш на власні очі, судити важко. А нам треба знати точно, що у них там приготовано, адже ці скелі, гори і фіорди треба брати людям, солдатам. А значить, їх життя у ваших руках. Проморгаєте щось і ваша неуважність вимірюватиметься сотнями, а то й тисячами солдатських смертей. За ваші промахи солдат кров'ю платитиме…» Ці слова генерала запали в душу. І все ж після розмови з комдивом якось радісніше забилося у грудях серце. Наступ, про який мріяли всі ці роки позиційної війни, тепер був не за горами. «Час, коли ми пишались тим, що ближче за інших стоїмо до кордону, пройшов. Тепер південні фронти вже перейшли кордон, женуть німця з нашої землі, і нам не годиться відставати».

Цікавий чоловік наш генерал. Питає в Сашка: «Різницю між фьордом і фіордом знаєш?» — «Ні!» — не моргнувши відповідає Сашко. «З географії скільки мав?» — «Трійку, товаришу генерал». «А треба було одиницю тобі, охламону, вліпити, — говорить комдив і пояснює: — фіорд — вузька і витягнута на сотню і більше кілометрів, глибока, часто розгалужена морська затока, з берегами крутими й високими, в тисячу, а то й більше метрів, а фьорд — мілководна, не дуже довга морська затока з невисокими, але теж крутими берегами…» Я ніби з географії п'ятірку мав, а теж таких тонкощів не знаю. Та розвіднику, виходить, все знати треба. Переплутаєш, не так в донесенні напишеш і підуть кораблі, і сядуть, дякуючи твоїй безграмотності, на мілководдя. Тут уже тобі подякують усі, включаючи і співробітників смерша.

Було нашій групі ще одне завдання. Про нього начальник розвідвідділу і якийсь полковник з Москви довго говорили з Бояровим, а генерал сказав: «Цим, лейтенанте, поцікавитесь неодмінно, коли, звичайно, пощастить пробитися до Балстада». Що це значило, ми не знали. Запитувати не звикли. Треба буде — начальство скаже. Адже ми — розвідники.

На передовій нас, зустріли здивовані погляди піхотинців. Ніхто з них не знав, навіщо ми прийшли. Тільки командир батальйону був обізнаний з нашою операцією, яку він мав через кілька хвилин забезпечити силами свого підрозділу. В його бліндажі вже були начальник розвідвідділу і той полковник з Москви. Вони проводжали нас. Бояров пішов до них у бліндаж, а ми… Ми влаштувались за його накатами, на сонечку, і чекали. До «музики» залишалось ще цілих тридцять п'ять хвилин, і я, аби не мучитись чеканням, пробував завести розмову, проте мене не підтримали. Хлопці були напружені, як струни. Такі різкі переходи від спокою до напруження були для розвідників ритмом їхнього життя. До всього ми якось звикали, проте такі хвилини переживали ніби. заново. Ні, це не був страх перед небезпекою, а можливо, і смертю, що, певне, вже приглядалась до когось із нас. Я ніколи не вірив людям, які запевняли, що не знають страху. Це не правда, тому що проти людської природи. Я особисто знав страх, проте він ніколи не паралізував мою волю. Страх пру ходив до мене, як правило, до або й після, а в момент небезпеки я відчував лише неймовірне напруження, концентрацію всіх сил. Мабуть, саме це й допомагало мені обминати більш серйозні неприємності, аніж ті, які я уже мав, як рядовий військової розвідки.

— У тебе олівець є? — раптом спитав мене Гриня.

— Ні, — відповів я, а сам подумав: «Навіщо олівець, коли розвідник все записує на пам'яті».

— Розумієш, треба було б написати кілька слів…

— Кому?

— Є кому. У нього там така дівчина — пропадеш. — Цього разу Сашко, здається, говорив серйозно. — А ти у зв'язківців попроси, — порадив він Грині.

Григорій Кілару попрямував до землянки зв'язківців, що, як завжди, була поруч зі штабом батальйону. Ми з Сашком переглянулись, а тим часом Гриня вже накручував ручку, викликаючи санбат. Кому він дзвонив, ми не почули, бо саме в цю мить на нас навалився страшенний гуркіт. Здавалось, обидві вершини Карриквайвіша зірвались з насиджених місць і, гуркочучи, покотилися на наші голови. Я виглянув з-за бліндажа і побачив: в лінії німецької оборони лютував вогневий смерч. Лейтенант Бояров, тиснучи руки комбату, начальнику штабу й іншим офіцерам, що вийшли проводжати нас, поспішав. Обробка вогнем оборони противника повинна була тривати лише п'ятнадцять хвилин.

Гриня вискочив від зв'язківців радісний.