Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Як нова копійка, — підморгнув мені Сашко.

Лейтенант жестом подав команду. Ми рушили на передній край. Сонце не бажало заходити, зависло над Каррикнайвішем, висвічуючи кожен камінчик, кожну долиночку і рівчачок. А нам серед білого дня, на очах у фріців належало прошмигнути через їхні бойові порядки, неодмінно треба було вчинити неможливе.

Прикриті вогнем два взводи піхоти перебіжками просувались до німецьких траншей. Ми йшли за ними. Метрів за тридцять піхотинці залягли. Наша п'ятірка наблизилась до них і залягла поруч. Ми мали суворий наказ: у рукопашну встрявати лише у крайньому випадку. Нам прочищала дорогу піхота. Все було саме так, як говорив генерал. Артобстріл обірвався, і піхота кинулась на німецькі траншеї. Ми бігли слідом. Майже без жертв увірвались у першу лінію ворожої оборони. А снаряди вже рвалися в глибині, накриваючи вогневі точки другої лінії. І поки єгері, які не могли бачити своїх флангів (удар було нанесено в центр дуги, що огинала скелясту гору), опам'яталися, ми вже дерлися вгору, вузькою ущелиною в скелях. За нами ще шаленів вогненний шквал, відкочуючись з верхньої на нижню лінію ворожих укріплень, з яких уже встигли відійти паші піхотинці. Послуживши-нам, вони поспішали заховатися за «китайські стіни» своїх оборонних рубежів. Артилерія прасувала німецькі фланги і десь за горами чулося могутнє «ура!». Це сусідні дивізії відволікали від нас увагу. Вони будуть кусати німецьку оборону ще довго, не даючи єгерям отямитись і розібратися, що, власне, сталося на цій завпеди спокійній ділянці фронту.

Ущелина була вузькою, звивистою і глибоко врізалася у товщу гір. На її дні, перескакуючи з каменя на камінь, перевалюючись через завали, гримів і пінився ручай. Він нісся на долину з таким злим гуркотом, що нам довгий час здавалося — артналіт триває. Бризки і мряка, що висіли в повітрі, вкрили панн обличчя, одежу, зброю. Ми лізли вгору, чіпляючись за слизьке холодне каміння, притискаючись до мокрих стін. Вгорі проглядала вузька і поламана смужка неба, якою пропливали, байдужі до нашої долі, рожево-білі хмарини.

Ми знали, що нагорі, куди нам треба було піднятися, фріців нема. Там, у нагірній тундрі, взагалі нема жодної живої душі. Навіть вишколені, натреновані гірські стрілки не ризикували підніматись туди. З їх точки зору, це було повним безглуздям, але іншого шляху не було. Напучуючи нас, генерал сказав: «Ваша група перша. Пробували і наші сусіди. Не вийшло. Одна надія на вас, та ще на те, що не помітять вони, як ви в ущелину пірнете…» Здається, не помітили.

Втретє лейтенант кидав вірьовку, намагаючись зачепити петлею за гострик, що стирчав на гребені стіни, і все йому не щастило.

— Дай-но я, лейтенанте, спробую, — запропонував дід Тюря. Перескочив ручай і взяв з рук Боярова вірьовку. Не поспішаючи, перевірив, чи належно складений аркан, поплював на маленькі долоньки, розставив ширше ноги, гикнув так, ніби перед ним було стадо оленів, і в один кидок, посадив петлю аркана на кам'яний ріг скелі. Удвох з лейтенантом вони повисли на вірьовці, перевіряючи, чи витримає. Камінь не ворухнувся.

— Севастятювичу, ти найлегший, давай. Все з себе скинь, потім вірьовкою підтягнеш, — сказав Бояров.

В одну мить дід Тюря видерся на стіну, перекинув ногу за гребінь і зник. Ми напружено чекали. Та ось над каменем вистромилась голова Тюрина. На обличчі його блукала кривенька посмішка, очі лукаво поблискували.

— Олешки…

— Що? — ледве не хором запитали ми.

— Олешки пасуться.

Повідомлення Тюрина справило сильніше враження, аніж якби він сказав, що там на нас в засаді чекають єгері. Один по одному ми піднялись на плато і дійсно побачили оленів. Вони мирно паслися. Певне, гуркіт артилерії, що долітав з долини, вони сприймали, як звичайний грім. Стадо було досить велике. Воно розбрелось між острівцями снігу, який трохи вище лежав суцільним покрівцем. Сніг був підталий, набряк водою. З-під оленячих копит розлітались бризки. Соковитий ягель був для них ласощами. Вони жували його зосереджено, від їхніх губ летіли за вітром тоненькі нитки слини.

На високій скелі незрушно, мов різьблений з дерева, стояв вожак. Він помітив людей, проте, не почуваючи з їх боку загрози, залишався спокійним.

Тюрин змотував на лікоть вірьовку і, як завжди, говорив ні до кого не звертаючись:

— Їй-право, красень. От би завалити такого. — В очах його горів мисливський азарт.

— Непотрібні розмови, сержанте. — Бояров тугіш підтягнув ремінь. — Зараз підемо через «сідло». Дихання берегти, розмови припинити.

Розвідники рушили вгору краем камінного осипу. Скоро на них накинувся вітер. Пропахлий талим снігом, важкий, зволожений, він ішов з царства гір і, ніби не бажаючи пускати людей за перевал, тиснув на них, проймав до кісток, примушував ховати обличчя в хутряні коміри, захищати долонями очі.