Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Ну, не скажи, Вахтанговичу, ідея смілива і цілком можливо, що вони її піднімуть, — не погоджувався з ним Семен Шульков. — Я, як механік, можу сказати, що в час технічного прогресу чи, може, навіть революції…

— Ти за революцію, а я проти! Теж мені революціонер знайшовся! — спалахнув кавказець.

— Ну, чого ти гарячкуєш, Арчиле? — заспокоював його Семен. — Вони ж цю баржу витягти хочуть, щоб вона й далі працювала, а ти каркаєш.

— Нехороше, дядечку, — сказав Вовчик. — Какой я тебе дядечко?

— Ну, коли ти від робітничого класу носа вернеш, родичатися не хочеш, тоді відійди звідси. І взагалі, — Володька вискочив на ящик. — Товариші, прошу всіх відійти з небезпечної зони. Тут не цирк, і на цих канатах піхто танцювати не збирається. А от коли лопне така ниточка та, не доведи господи, зачепить кінцем якогось роззяву, то соцстраху вже платити буде нікому.

Глядачі одійшли, але суперечки між ними не вщухали. Митрич не зважав на них. Він натхненно працював. Час від часу ставало досадно, що поруч нема Добрині. Проте чекати ira його повернення вже не було сенсу. Якщо правда, що він пішов на ГРП, то повернеться не раніше завтрашнього ранку. А приплив триває шість годин і не скористатись з цього значило провалити справу. За час припливу «гармошку» треба підпити з грунту, підтягти до берега, зачепити тросом за надбудову, перевернути і поставити на кіль. У час відпливу, коли баржа залишиться на суші, треба встигнути заварити пробоїни, щілини, шви, щоб хвилі нового припливу підняли її. А потім ще підтягнути до катків, закріпити на них, по рейках витягти на берег і вже тоді почати капітальний ремонт. У цьому, власне, й полягала ідея Добрині.

Митрич розумів, що, починаючи це без начальника порту, бере на себе немалу відповідальність, та відступати він не вмів, те було не в його характері. Тим більше, що з моменту, коли він підключив кришку до танка, компресор вже накачує туди повітря. Присівши на краю пірса, баржовий задивився на воду, замислився.

Хвиля в затоці м'яка, штиль, тільки з боку Беллсунда горизонт хмуриться смужкою чорних смоляних хмарок. Митрич звернув на них увагу ще тоді, коли чекав пошти з «Державіна», але потім, отримавши довгожданого листа від Мусі, якось забув про них, ніби не знав, що тут такі-от хмари провісники поганої погоди. Зараз це вже була не смужка, а грізний вал, цілий фронт обважнілих від снігу хмар. Добре, коли тільки снігопад, а якщо (а це часто буває саме цієї весняної пори) налетить з хмарами вітер і заштормить на кілька діб? Що тоді? «Тоді краще не займати баржу, хай перележить непогоду на грунті. В такому положенні, як тепер, їй не страшні ні вітер, ні хвиля. А от коли сплине, бідолашна, а тут розгуляється шторм, не минути тобі тюрми. Ну, та ліпше не загадувати наперед. А раптом усе обійдеться? Можливо, ще не заштормить, а молю, й зовсім віднесе ці прокляті хмари кудись в інший бік. Чи мало їм місця на архіпелазі? Обов'язково тобі сунуть на Баренцбург. А скільки й так бувало: покрутить вітер над Беллсундом, розчеше хмари об гострі скелі, наче об велетенський гребінь, і заспокоїться».

Митрич вирішив довідатись про погоду на метеостанції і попрямував у диспетчерську до телефону. Шурочка з метеорологічної любила поговорити. Вона була землячкою Митрича і, поки з'ясовувала прогноз у норвезьких колег, встигла викласти всі одеські новини, що припливли до неї з «Державіним». Митрич і сам не від того, щоб почесати язика, проте зараз йому не до розмов. До того ж прогноз отримали досить непевний: чи то дощик, а чи сніг, може, буде, може, й ні. «От коли б вас цікавила погода на тиждень чи на місяць — це ми завжди будь ласка. А що станеться з погодою через двадцять хвилин? Не жартуйте, дорогенький. Яке шановне наукове бюро одважиться на такі короткочасні прогнози? Єдине, що можемо порадити; наберіться терпіння, рівно через двадцять хвилин самі все побачите!» В трубці дзвіночками розливається дівочий сміх, а у вікно диспетчерської вже заглядає біда. Чорний вал за Грен-Гарбуром встиг запнути чорним покривалом Сплячого Рицаря. Хмари скочувались схилами протилежного берега, як полки армії противника, стріляючи на ходу у тихі ще води затоки ударами вітру, неначе картеччю.

Митрич кинув трубку і побіг на пірс. Володька стояв серед зівак і разом з ними реготав з приводу дірявої «гармошки».

— Сито-решето!

— Нею тільки раків ловити!

— А я думаю, чого це в нашій їдальні компот солоний, а він, виявляється, з морською водичкою…

— А уявляєте, братці, скільки в ній риби лишиться, коли вода стече!

— Митричу, запрошуй на юшку!

Але Митричу було не до жартів. Він бачив і розумів те, чого зараз не бачили і не розуміли ці хохмачі-самоуки. Поки ходив дзвонити, «гармонь» одірвалась від грунту і повільно почала спливати. Сталося те, чого більше за все боявся. Баржа показала над водою порослий водоростями кіль, а вітер уже діставав до цього берега.