Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Твердження Добрині було далеко не точним, проте оскаржувати його ніхто не побажав. І знову якийсь час летіли мовчки.

Коля Самохін щасливий, і це було написано у нього на обличчі. Він думав тепер про свою Дуню, що народила йому сина, і ще про те, що не опинись вони з Калікіним у селищі, може, все життя потекло б у нього інакше. Решта, пасажири, думали зовсім про інше, хоч думки їх крутилися навколо одного — непрості почуття, які зв'язували їх до того, якихось півтори години тому неймовірно ускладнились, зашморгнулись тугим морським вузлом, котрий тепер хтозна як і розв'язати.

Дівчата нечасто обманювали Петра. Та він не дуже й сумував, коли таке траплялося. Сам ні одній не клявся у вірності до гроба і від них таких клятв не вимагав. Зустрілися і розійшлися. Чого були варті, що значили для нього всі ті дівчата? То все ще дитяче було… Одній подобались кльоші, другій — безкозирочка набік, а тут… Тут інше — він любив. І знав це напевне. Що ж йому тепер робити? Як задавити в собі пекуче почуття гіркої досади, болю? Адже сам бачив, на власні очі, чув…

А що, власне, бачив? Бачив — стояли в тамбурі. Вона була зніяковілою, схвильованою. Чув — гарячий шепіт і слова Касяна. А може, й не було всього цього? Ой, ні, Петро, було, і нікуди тобі під цього не подітися. Нікуди не заховатися від волохатого, дикого почуття, що у людей зветься ревнощами.

Небезпечна штука ревнощі. Бог зна до чого може довести людину. Негарна штука… А з іншого боку, як без неї знатимеш, що любиш, що жити без коханої не. можеш, що нікому її не віддаси, навіть найближчому другові?…

Ну, а якщо вже давно за твоєю спиною винесено тобі вирок? Яким же дурнем ти тоді виглядаєш, в очах тієї, яку звеш коханою, і того, що зветься твоїм другом? Ні, хай уже сама вибирає і вироки виносить, а ти, Петре Степановичу, стисни кулаки і мовчи так, ніби нічого не сталося. Мовби і далі між вами все, як було. І нема чого тобі сичем з-під лоба позирати. Цим справі не зараєш, серцю не допоможеш. Треба бути мужчиною.

Внизу пропливала широка долина закованої в кригу річечки. Вертоліт міряв її зі сходу на захід.

— Отут, на півдорозі між Лонгірбюєном і Свеа, в будиночках, вбудованих німцями для аеродромної обслуги, — несподівано сказав Касян, — був табір нашого загону. Нами тоді командував Уве Ролл Люнд. Він і повів нас захищати Лонгір від німецького десанту. Після бою я знайшов напівживого Патріка Белча і притягнув його сюди. В старому пристановищі містився наш госпіталь…

Калікіна слухали неуважно, і він замовк. Розмова не зав'язувалась. Напруження наростало, і лише Коля Самохін, по вінця переповнений щастям, ніяк не бажав піддаватися загальному мінорному настрою і, як кажуть, виломлювався з їх загальної безпросвітної хандри.

— Он воно, пристановище, дивіться! — він штовхнув у плече Касяна і показав рукою вниз. — Я сюди на полювання літаю, за куріпками.

— Он воно що, а я й не знав, — аби лиш підтримати розмову, сказав Касян.

— Я ж, товаришу начальник, не сам, не самовільно, а коли клуб мисливців з моїм комеском про вертоліт домовляються.

— Білих куріпок тут чортова гибель, сумно промовив Касян. Він розумів: мовчати нерозумно. — Вони всю зиму тут. Не відлітають звідси, як сніжні подорожники.

— Не зовсім так, — заперечила Людмила. — Відлітають і куріпки, і сніжні подорожники. Це про них так говорять тому, що ці пташки раніше за інших на острів прилітають. Ще віхола, мороз, ще й день короткий, не довший за годину, а вони вже тут як тут.

— Це точно, — засміявся Самохін. — Сам бачив, крутяться у сніговій віхолі і знай собі цвірінчать… Чого така сумна? запитав раптом Людмилу. Заспівали б з Петром, га? У вас зі сцени здорово виходить, голоси зливаються.

— Голова щось болить.

— Це од висоти. Звикати треба. Пройде…

— Я ніколи не літала над цим… зачарованим краєм. Іншого слова і не підберу.

— Місця тут дійсно… — погодився Самохін.

Вертоліт злетів над плато. Сонце засліпило Людмилі очі. Вона прикрила їх долонею.

— Що це під нами? — спитала у Самохіна. Проте на її запитання відповів Кисни:

— Земля Норденшельда.

— А чому земля? В центрі острова і раптом земля?

— Так назвали.

— Хто назвав? — це вже запитував Добриня.

— Не знаю.

— А я думала, що про тутешні краї ти все знаєш, — спробувала посміхнутися Людмила.

— От і я теж думаю, чому? — втрутився Самохін. — Хто назвав? Чому? Ніхто не знає. А може, і не варто сьогодні так називати, як хтось, колись назвав? От я візьму і назву он ту гору ім'ям свого сина, і буде вона віднині не безіменна… І будуть називати її ім'ям Олега Самохіна! Звучить?

— Звучить, — підтримала Людмила.

— Поза всяким сумнівом, тільки ця гора вже названа іменем Пахтусова, — посміхнувшись, зауважив Калікін. — На архіпелазі багато російських назв: рівнина Менделєєва, хребти Бредіхіна, Лобачевського, Софії Ковалевської, Чебишева, адмірала Макарова і матроса Носкова. Тут — Земля Норденшельда, а там, ближче до Піраміди, льодовик його імені.

— А хто такий, цей Норденшельд? За що йому така честь? — поцікавився Самохін. — Якийсь іноземець, чи що?