Троє в одному човні (як не рахувати собаки)

Трохи вище, біля греблі в Харлі, я часто замислювався над тим, що, навіть якби я залишився тут на місяць, мені забракло б часу, щоб насолодитися красою тутешнього краєвиду. Містечко Харлі — це п’ять хвилин пішки від шлюзу — одне з найдавніших на всій річці. Воно існує, як то кажуть у старій приказці, ще з тих похмурих часів: «Від часів короля Себерта та короля Оффи». Одразу за греблею (вгору по річці) лежить Данське поле. Тут стояли табором завойовники-данці під час свого походу на Глостершир. Трохи віддалік, біля самого вигину річки, стоять залишки Медменхемського абатства.

Відомі медменхемські ченці, або, як їх ще звикли називати, «Клуб пекельного вогню», членом якого був сумнозвісний Вілкс[24], створили братство. Його девіз «Роби так, як тобі до вподоби» і досі красується над напівзруйнованим входом до абатства. Задовго до того, як було створено це лжеабатство з його збіговиськом нечестивих блазнів, на тому самому місці стояв монастир більш суворих правил, і його ченці були зовсім несхожими на тих розпусників, які змінили їх через п’ятсот років.

Ченці-цистерціанці, абатство яких було там у тринадцятому столітті, замість одягу носили грубі ряси з каптурами і не їли ні м’яса, ні риби, ні яєць. Вони спали на соломі й опівночі вставали, щоб правити месу. Весь день вони проводили в праці, читанні та молитвах. Усе їхнє життя було сповнене мертвого мовчання, тому що жоден з них не промовляв ні слова.

У такому мальовничому, такому яскравому, створеному Богом місці — таке похмуре братство і з таким похмурим життям у ньому. Дивно, що голоси довколишньої природи — ніжні переспіви води, шепіт трави біля річки, музика непосидющого вітру — не допомогли цим ченцям якось по-іншому зрозуміти сенс життя. Цілими днями в глибокому мовчанні вони прислухалися, чи не зійде до них голос з небес. А він щодня і щоночі промовляв до них незліченною кількістю звуків, але вони його не чули.

Від Медменхема до чудового Гемблдонського шлюзу річка сповнена неповторного миру і спокою. А далі, за Грінлендсом — там стоїть не надто привабливий будинок мого газетяра, спокійного, скромного, поважного джентльмена, якого влітку можна часто зустріти в цих місцях, коли він енергійно гребе у човні або розмовляє з наглядачем шлюзу — і аж за Генлі усе довкола виглядає дещо бідним і безрадісним.

У понеділок вранці в Марлоу ми встали досить-таки рано. Перед сніданком ми пішли купатися, а коли поверталися, Монморансі показав себе неперевершеним віслюком. Єдине, що ми з Монморансі по-різному сприймаємо, — це коти. Я люблю котів. А от Монморансі — ні.

Коли я бачу кішку, я кажу: «Бідна киця!» — і зупиняюсь, щоб погладити по голові. Вона піднімає хвоста, вигинає спину і треться носом об мої штани. Між нами панує взаєморозуміння і спокій. Коли ж кішка потрапляє на очі Монморансі, про це знає вся вулиця. Якби звичайна поважна людина дбайливо використовувала всі ті лайки, які виплескуються за десять секунд, їй би вистачило їх на все життя.

Я не докоряю йому (зазвичай я обмежуюсь тим, що даю йому запотиличника або кидаю в нього каменем), тому що сприймаю це як його єство. У фокстер’єрів уже при народженні в чотири рази більше гріхів, ніж у будь-якого іншого собаки — нам, християнам, доводиться роками докладати зусиль, щоб хоч якось змінити хуліганську природу фокстер’єрів.

Пам’ятаю, якось я зайшов до вестибюля Хеймаркетського універмагу. Довкола було багато собак, вони чекали на своїх господарів, які пішли до магазину скуповуватися. Там були мастіф, одна чи дві колі, сенбернар, кілька ретриверів і ньюфаундлендів, французький пудель з кучмою шерсті на голові та зовсім голим тілом, бульдог, декілька крихітних, наче іграшкових, завбільшки зі щура песиків та пара йоркширських дворняг.

Вони спокійно і терпляче сиділи, поринувши у свої думки. У вестибюлі панували мир і злагода. Атмосфера в ньому була сповнена покірності, доброти і спокійного смутку.

І ось до кімнати ввійшла гарненька молода леді. На довідку вона вела сумирного на вигляд невеличкого фокстер’єра. Вона також залишила його там, прив’язавши між бульдогом та пуделем. Якийсь час він сидів і оглядався довкола. Потім звів очі догори, і склалося враження, що він думає про свою матір. Потім він позіхнув. Потім подивився на інших собак: вони були мовчазними, поважними і сповненими гідності.

Він поглянув на бульдога, що дрімав праворуч від нього. Потім — на пуделя, який гордовито виструнчився ліворуч. А тоді, без будь-якого попередження і без найменшого приводу вкусив того пуделя за передню лапу. Страдницький лемент сповнив тихий напівморок вестибюля.