Читаем Трохи пітьми полностью

Була золота осінь. Поки я гуляла парком, у голову лізли до неможливості дурнуваті фантазії. Не знаю чому, але серед них найбільше мене збуджувала така: я беру Лорну за жирок на животі й трясу ним. Мені здавалося, що в неї цього жирку повинно бути не багато і не мало, а якраз так, щоб його можна було зібрати пальцями в складки і потрясти, помняцкати.


Ввечері я не могла зосередитися на конспекті. Збудження від минулого дня, замість того, аби притупитися, загубитися в звичних домашніх речах, навпаки, відскакувало від усього і било мене по кишках. Живіт від хвилюваня був таким гарячим, ніби в мене там рана, із якої на футболку ллється кров.


Більше терпіти цих мук я не могла: стала шукати в телефонному довіднику її домашній номер. Йостек дзвонив мені на мобільний разів, може, сорок, але я не відповідала. Він зараз був зайвий, як ніколи. Здавалося, варто почути мені його голос, і я закричу. У довіднику було кілька людей з її прізвищем. Тоді я спробувала пригадати, в якому районі живе Лорна, але це була марна справа. Гірше того, я не знала навіть, як її звати по-справжньому. Колись Йостек розповідав, що Лорна – це не справжнє ім'я. По-справжньому її звали якось геть просто: чи то Галя, чи то Наталя… Вона себе стала називати Лорною десь у шістнадцять, після сну, де якісь потойбічні створіння відкрили їй це ім'я.

Я не знайшла більш економного рішення, тому почала дзвонити навмання по всіх номерах і просила покликати до телефону Лорну.

Ти не повіриш, як я хотіла почути її голос у той момент! Я просто не могла собі знайти місця. Але ніхто мені її не покликав. Тому я вирішила передзвонити по другому разу в ті квартири, де з першого разу слухавки не підняли. І знову просила до телефону Лорну. Поки, нарешті, хтось відповів мені:

– Це я. Що треба?


Я оніміла. Насилу видавила з себе, що хочу її бачити. Вона цілком спокійно відповіла:

– Я теж. Виходь гуляти.


– Зараз?!


– Іншого разу може не бути.


Як тільки я це почула, я зрозуміла, що справді, другого такого дня, такої години і такого напруження почуттів не буде. Ми домовилися зустрітися в центрі через годину. Моя мобілка показувала, що то вже пів на дванадцяту ночі. Я поклала слухавку, а моє серце гупало, як скажене. У пам'яті я прокручувала слова, вимовлені її голосом: «Я теж… Виходь гуляти… Я теж… Виходь гуляти». Теж хоче мене бачити! Я намагалася вчутися в її інтонації, зрозуміти, наскільки сильно вона теж цього хоче… одне слово, я збожеволіла від цієї дівчини. Я не знала, що мене чекає сьогодні вночі, не знала, до яких наслідків це може призвести завтра. Я знала тільки одне: зараз пів на дванадцяту, через годину я буду в центрі й бачитиму Лорну. Єдина проблема: що сказати моїм батькам, куди я зібралася. Це був один із останніх разів, коли я говорила неправду. Я їм сказала, що терміново йду до подружки, яку кинув хлопець, її потрібно витягувати з депресії. І побігла.


У центр їхала на таксі, тратячи майже всі свої гроші. Я розуміла, що назад вернутися я вже зможу тільки пішки. Мене це не хвилювало.

Лорна запізнилася трохи більше, ніж на годину. Я чекала. Цієї ночі вдарили приморозки. Але й крім приморозків за цей час я пережила таке пекло, що мені вже все зробилося однаковим.

Коли на Ратуші пробемкало пів на другу, прийшла Лорна, та сама, яку я бачила якихось вісім чи сім годин тому. Ніби ціле життя минуло. Поки я чекала на неї, я обдумала тисячу способів, як зустріну її. Може, я кинуся їй на шию і притисну до грудей? Може, я поцілую її взасос? Але коли я її побачила, я просто розплакалась і все. Лорна обняла мене.


– Треба купити вина, – сказала вона.


Я мовчки попленталась за нею. Я ніколи не пила такого дешевого вина, яке взяла Лорна. Воно було огидним. На це і ще на пачку цигарок для Лорни ми витратили наші останні гроші. Було дико холодно, а я не мала навіть рукавиць, навіть шапки. Ми вирішили йти до Йостека, хоча це вже було повним абсурдом. Ми мовчали, тільки передавали одна одній пляшку з портвейном. Можливо, від того, що я довго стояла на холоді, я захотіла в туалет, про що й сказала Лорні.

– Ти хочеш у туалет чи ти хочеш пісяти? – уточнила вона із властивою їй прямотою.


Я сказала, що друге.

– Ну так сходи, – порадила вона мені.

Я нічого на це не змогла відповісти.

Тоді Лорна сама стала прямо під ліхтарем, що висів над дорогою. Вулиця була порожньою, але час від часу тут, бувало, проїжджали таксівки. Лорна розстібнула куртку, хутко спустила джинси з трусиками й присіла. З неї полилась водичка. Я відвернулась. Лорна підійшла до мене і сказала, щоб я зробила так само.

– Я не можу, – призналась я.

– Якщо ти хочеш дружити зі мною, ти мусиш буди гнучкою. Інакше нам не по дорозі.


Перейти на страницу:

Похожие книги

Рыбья кровь
Рыбья кровь

VIII век. Верховья Дона, глухая деревня в непроходимых лесах. Юный Дарник по прозвищу Рыбья Кровь больше всего на свете хочет путешествовать. В те времена такое могли себе позволить только купцы и воины.Покинув родную землянку, Дарник отправляется в большую жизнь. По пути вокруг него собирается целая ватага таких же предприимчивых, мечтающих о воинской славе парней. Закаляясь в схватках с многочисленными противниками, где доблестью, а где хитростью покоряя города и племена, она превращается в небольшое войско, а Дарник – в настоящего воеводу, не знающего поражений и мечтающего о собственном княжестве…

Борис Сенега , Евгений Иванович Таганов , Евгений Рубаев , Евгений Таганов , Франсуаза Саган

Фантастика / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Альтернативная история / Попаданцы / Современная проза
Армия жизни
Армия жизни

«Армия жизни» — сборник текстов журналиста и общественного деятеля Юрия Щекочихина. Основные темы книги — проблемы подростков в восьмидесятые годы, непонимание между старшим и младшим поколениями, переломные события последнего десятилетия Советского Союза и их влияние на молодежь. 20 лет назад эти тексты были разбором текущих проблем, однако сегодня мы читаем их как памятник эпохи, показывающий истоки социальной драмы, которая приняла катастрофический размах в девяностые и результаты которой мы наблюдаем по сей день.Кроме статей в книгу вошли три пьесы, написанные автором в 80-е годы и также посвященные проблемам молодежи — «Между небом и землей», «Продам старинную мебель», «Ловушка 46 рост 2». Первые две пьесы малоизвестны, почти не ставились на сценах и никогда не издавались. «Ловушка…» же долго с успехом шла в РАМТе, а в 1988 году по пьесе был снят ставший впоследствии культовым фильм «Меня зовут Арлекино».

Юрий Петрович Щекочихин

Современная русская и зарубежная проза