Трохи пітьми

Групі? Значить, четверо проти одного?

Що ж. Буду вести своєї вперто.

Мені страшенно хочеться зараз гаркнути щось таке викривальне й гостре, від чого Алікова маска вмить облізе і всі побачать його справжнє обличчя. Але, як на зло, нічого дотепного на думку не спадає. Мушу користуватися найпримітивнішим знаряддям: сарказмом. Що ж… Як істинний інтелектуальний самурай, котрий присягнув воювати за свободу духу та ясність розуму, я кидаю Алікові свій останній виклик. Вирушаю у свій останній бій.

Змочивши горло водою, я випростувався. «Банзай!» – прошепотів собі стиха під ніс. Скориставшись моментом мовчанки (усі в якусь хвилину стежили за тим, як я п'ю воду), я відкашлююсь і наче продовжую незакінчену думку:

– А ви знаєте, Аліку, я вас навіть розумію і, можна сказати, навіть починаю симпатизувати вам, – мій голос фальшиво миролюбний. Мені незручно через невдалий початок атаки. – Ви, Аліку, просто людина, яка заблукала… Ви людина чесна, тут слів нема, але, як то кажуть у мене на роботі, «хороший хлопець – це ще не професія». Чесним бути мало. Потрібно бути тверезим. А ви заблукали серед химер… Знаєте, від містика до шизофреніка один крок. Повірте, я й сам свого часу був близький до подібного. Тоді, з Лорною – я розповідав про це. Чесне слово. Я відчував, що в один момент можу цілком втратити увесь свій скепсис, усю критичність і почати залежати від чогось «потойбічного»: від демонів, магічних впливів і так далі. Але я сказав собі: «Йостеку, це шлях слабаків».

Я роблю паузу, аби додати наступним словам більшої ваги:

– Аліку, повірте, набагато легше збожеволіти, ніж зазирнути в очі дійсності.

Короткими поглядами Алік оцінює мене і раптом невластивим йому сухим тоном каже:

– А знаєте, Йостеку, чому у вас на носі такі товсті окуляри?

– Напевне, з тої ж причини, що й у вас.

– Хе-хе, дотепно. – Насправді старому не смішно. Він заціплений. – Ви праві, Йостеку. З тої самої причини, що й у мене. Ми схожі один на одного. І знаєте чим? Нас обидвох засліпило наше прагнення бачити світ таким, яким ми його собі уявили. Ви – у своїй манері, раціональній і механічній. Я… у своїй… містичній… і… і релігійній…

Алік сковтує грудку в горлі, яка заважає говорити.

Вдихнувши глибоко і різко видихнувши, він знімає з перенісся окуляри, втомлено тре собі очі й нахиляється в мій бік:

– Мені нелегко зараз говорити… Тому краще погляньте, друже, що я зроблю…

Алік підносить окуляри в повітря і скручує їх у криву вісімку, аж чутно тріск пластмаси. Враз він весь розслабляється, його плечі опускаються, і він з усмішкою кидає свої поламані окуляри мені під ноги.

– Дивіться, Йостеку. Дивіться уважно, що я зробив. Щойно весь мій світ упав до ваших ніг. Ви перемогли мене.

Мої уста напружуються. Щелепу зводить судома. Сучий він син, он хто. Миротворець, блядь. Позер йобаний, а не миротворець.

– Не клейте дурня, – кажу черство. – Навіщо ви це зробили?

– Я пожертвував щойно своїм світоглядом, уявляєте? – Алік розпливається в усмішці. – Щойно я відмовився від своїх поглядів. – Він ляснув себе по коліні. – І – уявляєте? – почуваюся дуже легко. Хто б міг подумати!

Алік роззирається довкола: на прояснене небо, на ліси, осяяні призахідним сонцем, на гори у золоті, на дівчат, і кожному усміхається. Він полегшено зітхає.

– Дивіться! Дивіться всі! – заманює він рухами рук. – Ви свідки, так, ви свідки! Я більше нічого не знаю про жругрів, про уіцраорів. Ні слова більше про квантовий перехід і біополе. Я просто собі людина. Йостеку, я вас благаю… Зробіть так само. Окуляри заважають вам.

Напруження наростає в мені. Ах ти ж дристуняра старий. Скільки можна насміхатися з мене?

Все має бути написано на моїм обличчі – холодний інтелект, який достойно протиставляє себе зубатому, шизофренічному, безпричинно радісному старому алкашеві.

– Перестаньте. Ви вже в літах, а поводитеся, мов паяц. Збережіть бодай рештки гідності.

– Скиньте, скиньте свої товсті окуляри, Йостеку, скиньте свій багаж знань. І гідність свою теж скиньте! Подивіться, який світ великий. – Алік дедалі більше поводить себе, як клоун, він доводить свою гру до абсурду.

Ненавиджу таких людей.

Щойно я усвідомив, як глибоко я ненавиджу людей, котрі говорять абсурдні речі… котрі породжують і примножують абсурд. Вони – зло.

Алік присунувся навколішках, аби ще на кільканадцять сантиметрів наблизити своє обличчя до мене. Він зазирає божевільними очицями до мене просто в душу, при цьому рот його не закривається. Я відчуваю: ось-ось, і все, що тримається на останніх нитках у мене в душі, зараз вихлюпнеться назовні. Голос його змушує мене закипати. Я усвідомлюю, що зненавидів цей голос, відколи вперше почув його.

– …Йостеку, ваші окуляри – це щит. Вони ваша раціональність, друже. Відкиньте її вбік, подивіться на цей широкий, цей прекрасний світ. – Алік протягує руку до мого перенісся і додає лагідно: – Дайте я вам допоможу…

– Руки! – вискнув я й відсунувся. – Руки при собі тримай!