Троща

Усе показувало на те, що доведеться ночувати в очереті, і мені було дуже шкода, що я загубив таку зручну місцину в шуварі. Мусив шукати іншого затишку. Ступаючи якомога тихіше, я пішов у глиб очерету. Цього разу вже не взувався, ішов дуже повільно, спершу намацуючи босими ногами ґрунт, щоб не наступити на шпичака чи гостру мушлю, яких чимало залежалося в цих багнах. Та й поспішати вже не було куди.

Я знайшов острівець, де стояв білий проти місяця сухий очерет, а низом поросла широколиста папороть вище коліна. Можливо, невдовзі вона зацвіте, бо через тиждень буде Купало, який уночі запалює це лапате листя чарівним цвітом. Я понагинав сухий очерет, вимостив собі в папороті цісарське ложе і заходився знімати з себе та викручувати мокре шмаття.

Але що тут зчинилося! Хмари комарів налетіли з усієї трощі, і довелося мерщій зодягнутися в мокре, інакше вони обгризли б мене до білої кості. Ненаситці лізли до рота, носа, в очі, вуха, жадібно обліплювали босі, натерті до крові ноги. Я знов узувся, вмостився горілиць на своєму м’якому ложі й накрився зверху папороттю. Гранату й автомат, друже Пластуне, поклав під праву руку. Було холодно, страх як зимно було мені, друже Пластуне, холодніше ніж тоді, коли доводилося спати на снігу, бо сніг сухий, сніг навіть гріє, коли в нього заритися, а тут суцільний мокляк. Від такої холодриги я забув навіть про голод і так цокотів зубами, що боявся, аби мене не почули в човні. Бо ніде так далеко не чути, як уночі над річкою, ти це знаєш, друже Пластуне.

О, то була ще та ніченька, гріх нарікати. Біля вуха солодко дзуміли комарики, цвіла папороть небесними зорями, світилися жовті ліхтарики латаття, пахло водяними лілеями, дикими ірисами й терпким жабуринням. Пощо жалітися? Перед досвітком я навіть заснув.

Уранці мене розбудила зозуля. Я, звичайно, прокинувся від холоду, знов трусився у лихоманці, але сказав собі, що мене розбудила зозуля. Вона справді кувала довго й заливисто, і я пошкодував, що не загадав, скільки літ мені накує. Боявся, що вона відразу затнеться. А якби був загадав, то прожив би до ста літ, такою щедрою виявилася та ранкова зозулька.

Мені знов треба було рухатися, щоб зігрітися, а заодно розвідати, що діється навколо. Я намацав у кишені компас, потримав його в руці й рушив у бік Драгоманівки. Пішов, звісно, не так, як учора, а туди далі до Купчинців, хоч мені дуже хотілося знайти свою мазепинку, поки річкова курочка не змостила в ній гніздо.

Доходячи до краю очерету, я почув легеньке талакання дзвіночка, – такі в нас вішають на шию коровам, щоб не загубилися, – і мені трохи відлягло від серця. Якщо пастухи вигнали сюди корів, то ворожої застави немає. Зараз розпитаю, що тут і як, а далі подамся до криївки, що на хуторі Драгоманівка. Віднедавна у ній тимчасово сиділи тернопільський окружний провідник Шах, його друкарка Оля та ще двоє підпільників. Якщо хтось із наших вирвався з облави, то тепер і він міг бути на Драгоманівці.

Від Купчинців долинуло якесь монотонне погуркування. Якщо прориватися до хутора, то треба бігти негайно, бо замість пастушків тут можуть з’явитися пастухи в червоних погонах.

Я обережно розхилив очерет, щоб роздивитися, хто тут пильнує корів, і серце моє стислося в макове зерня.

Суче поріддя! Від Купчинців у цей бік повзла колона вантажівок, напханих більшовиками. Облавники вже на ходу вискакували з кузовів, розтягуючись розстрільною вздовж очерету. Не було сумніву, що вони приїхали прочісувати трощу, і тепер витолочать її уздовж і впоперек. Витопчуть усе живе, і невідомо, чи вціліє бодай ота водяна курочка, що вкрала мою мазепинку.

7

У ближньому до міського парку гастрономі я купив ялових кісток і пішов до свого друга в гості. Осінь уже підбиралася до холодів, було вітряно, і я підняв комір плаща, якого таки купив за половину останньої зарплатні. Йосип мене відраджував, казав, що треба купувати відразу тепле пальто, кальсони і черевики на хутрі, але я, впертюх, придбав люксусового плаща, правда, не чорного, а сірого. Ти ще не дідо, хлопе, еге?

Свідок Єгови Йосип мене більше не дратував своїми проповідями, бо згодом так вийшло, що ми працювали у різні зміни, і коли я йшов до пекла, то Йосип сидів удома, а коли він ставав чортом, тоді я був сам собі за господаря в хаті. Щоправда, в чотирьох стінах мені не сиділося, хіба іноді почитаю чи відісплюся, а загалом-то я шукав собі пригод на повітрі. Якщо можна назвати пригодою ось такі відвідини друга, якого я знайшов, як завжди, у віддаленому закуті парку. Мій друг тут постійно не квартирував, він собі міг пробувати де завгодно, але ми з ним умовилися, що в суботу будемо зустрічатися в парку. Там, де познайомилися. Я його кликав Крісом[17], а він мене не називав ніяк, бо не вмів розмовляти, не міг собі навіть купити ялових кісток на полуденок.