Троща

Я теж облюбував собі одну таку «хвилинку», очевидно, названу так через те, що в ній були тільки стоячі місця за високими круглими столиками – не розсядешся. Хоча я не помічав такого, щоб хтось забігав сюди лише на хвилинку. Чоловіцтво любило тут погомоніти душа в душу, дарма що ці задушевні розмови часто закінчувалися сварками, а то й жорстокими бійками. Та я вподобав цю «хвилинку» лише з однієї причини – за шинквасом тут працювала Стефа. З одного імені можна здогадатися, що вона доводилася мені землячкою, хоч і народилася по той бік Золотої Липи на Бережанщині, в селі Поручин. Я не хвалився Стефі, що колись бував у її селі. Саме біля Поручина у вересні 44-го курені Остапа та Бондаренка (тоді я був у сотні холодноярців) звели один із найбільших своїх боїв, у якому заскиртували понад сотню більшовиків. Але навіщо Стефі це знати? Вона й без того чула ще в школі, що у таких, як я, руки по лікті в крові.

Якось недільного ранку я випадково забрів у її «хвилинку» випити кави, і вже з першого слова «прошу» Стефа впізнала в мені свого краянина, хоч сама говорила по-тутешньому. Але зі мною защебетала, як пташка, і зачерствіле серце старого вояка-невільника тихо всміхнулося. Віком вона була близько тридцяти п’яти, мала строгий галицький ніс і напрочуд ясні, як у лошати, очі.

– Кілько вам грудочок цукру? – спитала, клацаючи важелем шипучої кавоварки.

– Так, аби ложка стояла.

– Чайна чи столова? – Стефа теж не полізла за словом у пазуху.

– Срібна, – сказав я. – Мама казали, що я сі вродив зі срібною ложечкою в писку.

– Он як! Тоді кладіть собі самі, – вона поставила переді мною філіжанку й підсунула коробку з дрібним рафінадом.

Була ще та рання пора, коли «хвилинку» не атакують завсідники, і ми зі Стефою трохи погомоніли. Так, скупо – хто звідки, чи давно доводилося бути вдома. Більше розпитував я, бо самому не було чого розповісти. Я навіть не міг пояснити Стефі, звідкіля в чоловіка така любов до солодкої кави. У чоловіка, який чверть сторіччя не бачив солодкого.

– А що вас занесло в цей край? – спитав я, не відходячи від шинкваса.

– Заміж вийшла, – просто сказала вона.

– Заміж? А, ну так, звичайно.

– Так сі стало, – всміхнулася самими очима Стефа.

Я маленькими ковточками відсьорбував каву і прикидав собі подумки, скільки їй було тоді років, коли я по лікті кривавив свої руки біля її села Поручин. П’ять, сім?

– Як ви сі дивите на то, щоби ще філіжаночку? – спитала вона.

– Залюбки! – погодився я. – У цьому місті не часто зустрінеш земляка, щоб перекинутися словом.

– Не часто, але можна, – сказала Стефа. – Світ тісний.

Вона приготувала каву і вже сама вкинула в мою чашку п’ять грудочок цукру.

– Дякую, – сказав я. – Побавила діда.

– О, тримайте мене! – взялася в боки Стефа. – Теж мені дідо знайшовся!

Вона пирснула на мене ясним білозубим сміхом, і під ту хвилю я милувався Стефою. Скажу чесно, мені той сміх полестив. Тішило те, що в її очах я ще не дідо.

– А ви що – віднедавна в нашому місті? – спитала вона.

– Скоро рік буде.

– Працюєте тут?

– Авжеж. Чортом у пеклі.

– Де-е-е?

– Там, де я сказав. Вам не почулося.

Стефа ще хотіла щось запитати, але не наважилася. Довелося їй допомогти.

– Видите, Стефо, я самотній чоловік. Ще не обріс друзями і земляками.

– Як… самотній?

– Одинак, – сказав я. Потім усміхнувся до неї майже змовницьки: – Так сі стало.

– Це все наживне, – по паузі заспокоїла мене Стефа.

– Звісно, – погодився я і спитав те, що давно крутилося на язиці: – А вам не знайоме таке прізвище, як Тимчак?

– Тимчак? – Стефа замислилася.

– Він жив у цьому місті, – пояснив я. – Два роки тому помер.

– Помер? – злякано перепитала Стефа, наче йшлося про близьку їй людину. – Ні, не чула про такого.

– Тимчак Михайло Степанович, – майже по складах вимовив я.

– Не чула, – похитала головою Стефа.

До «хвилинки» зайшло двоє веселих молодиків. Швидше за все, студенти. Я одним ковтком допив каву, поклав на шинквас дріб’язок і попрощався зі Стефою. Вона попросила заходити ще. Я пообіцяв, що неодмінно навідаюсь. Коли вже ступив на поріг, почув її окрик:

– А він хто вам?!

– Ніхто, – сказав я.

Надворі стояв гожий осінній день. Така неділя, що тільки гуляти. Але на вулицях було малолюдно. Я люблю, коли мало людей, тоді немає отого прикрого відчуття, що хтось тобі дихає в спину. Ну, та хлопці в чорних плащах теж мають свої вихідні. До речі, ось отримаю зарплатню й теж куплю собі чорний демісезонний плащ, подумав я, мовби мій сусіда по нарах, чи то пак по ліжках, Йосип. Він учора ввечері поїхав до мами в Гуляйполе, і я міг би сьогодні посидіти вдома, почитати, насолодитися своїм… одиноцтвом. Але мав іншу гризоту. Неділя – день не лише для розваг.

На зупинці я вскочив у майже порожній трамвай, що йшов до міського цвинтаря. Вирішив запитати в небіжчиків, чи хтось із них бачив таку смерть, як я?

6

Вона дивилася на мене маленькими гострими очима, круглими, як чорні ґудзики в золотих обідках, дивилася так пронизливо, що я чув, як її погляд проходить крізь мене. Замість запалого рота і носа у неї, навпаки, був великий, загнутий донизу дзьоб, з якого виривалося зміїне сичання.