Троща

Ми разом подивилися один одному в очі. Прецінь агентом міг бути котрийсь із нас. Але ми з Міськом лише сумно всміхнулися, розуміючи, що в цю хвилю обох навідала одна й та сама думка.

– Той, що приїхав на хутір з більшовиками, ховав лице, – нагадав мені Місько.

У мене давно не було сумніву, що серед нас завівся агент, але я мусив знати Міськову думку.

– Зажди! – спохопився я. – А що з Сірком?

– Вибач, забув сказати, – Місько запустив п’ятірню у свого кудлатого чуба, поворушив пальцями.

Дивна людська натура – я відчув у своєму чубові ласкаві пальці Зоньки і теплий доторк її грудей.

– Сірко теж вийшов. Куля зачепила йому руку, але не глибоко. Гак каже, що заживе, як на собаці. – У відсвітах нафтової лампи на щетинястому обличчі Міська ворухнулася бліда усмішка.

– Ти стрічався з Гаком?

– Так. Він сказав, що Сірко нині ховається в їхній криївці – з Гаком, Сумом і Дзідзьом.

– Файно, – мовив я і подумав, як багато залежить від сліпого випадку. Якось несподівано провідник Корнило відпровадив тоді з очерету Гака, Сума і Дзідзя, оберігши їх від облави. – А їхню криївку не шукали? – спитав я.

– Якби шукали, знайшли б, – сказав Місько.

Від цих трьох підпільників відводила підозру серйозна обставина – Сум був молодшим братом Стодолі, Гак доводився їм обом рідним вуйком, а Дзідзьо, котрий весь час був із ними, ніяк не міг опинитися на вантажівці, що приїжджала на Драгоманівку.

Ми з Міськом не знали, що й думати. Але я сказав, що треба забрати Сірка до себе. Нехай буде з нами замість Сокола, бо я йому вірю, як самому собі. Місько погодився.

А що далі? Ми залишилися погромлені без провідників і лінії зв’язку. Лінія була, але вона вже нічого не вартувала під опікою більшовицької агентури. Зв’язковий пункт над Стрипою розсипався на наших очах.

– Треба шукати провідника Буревія, – сказав я. – Іншої ради немає.

Місько і тут погодився, додавши, що треба шукати і юду. Поки його не знайдемо, ми всі ходитимемо замінованим полем із зав’язаними очима.

– Тому правда твоя, – сказав Місько, – без провідника Буревія, без СБ нам не обійтися.

Ми гомоніли, поки я не вичистив свій автомат до воронового блиску. Потім з’їли по ложці меду, запили холодною водою і, не роздягаючись, полягали спати.

Місько так рівно дихав, наче відразу заснув, але згодом озвався у темряві:

– Скажи мені правду…

Він трохи помовчав, вагаючись, і я думав, що Місько запитає мене про щось дуже важливе, думав, що його мучить якась недомовка або підозра. Але він спитав:

– Ти… ти цілувався із Зонькою?

Я теж витримав паузу, бо достоту не знав, чи це можна було назвати цілуванням.

– Ні, – була моя відповідь.

Під Міськом заскрипіли прічі, він перекинувся на другий бік, тяжко зітхнув.

– А хіба що? – спитав я.

– Нічого. Так…

Міськові, видно, стало ніяково за свою цікавість, бо він швидко змінив тему розмови:

– Треба вийти на зв’язок з Буревієм.

– Треба, – сказав я. – Займемося цим негайно.

Потім він заснув, а я ще лежав якийсь час із розплющеними очима і чув, як наді мною розростається коріння чортополоху.

– Шляк би його трафив! – вигукнув Місько крізь сон.

Не знаю, хто йому снився і кого він кляв. Адже Місько тоді й гадки не мав, що агент незабаром прийде до нього сам.

13

Я збираюся на побачення. Ще не знаю, чи мені пофортунить, але виряджаюся як досвідчений кавалєр.

Йосип лежить на вузькому залізному ліжку поверх сукняної ковдри і крадькома, впівока пантрує за мною. Він у теплих голубих кальсонах і такій же натільній кошулі, ноги босі, а руки складені на грудях, як у небіжчика. Єдине, що Йосип схвалює у моєму гардеробі, – це сірий вовняний светр «під шию» (бо теплий), поверх якого я зодягаю сірий плащ і до всього, уявіть собі, натягую сірий модерновий кашкет.

Пальці на грудях у Йосипа нервово сіпаються, він хотів би дещо сказати, але минув той час, щоб робити мені зауваження чи давати поради.

Насамкінець я поглядаю у дзеркало, припасоване до дверцят шафи, з якого на мене дивиться трохи зухвалий, але серйозний, навіть дуже благонадійний хлоп. Класик сказав би: хлопець хоч куди козак. Та я таким завжди був, але треба було Калістратові Кропиві написати про мене статтю, щоб це помітили всі. Без реклами тяжко на світі жити. Якби шановна редакція ще вмістила мою знимку, то я був би зіркою на все місто, не лише в цеху ремонту металургійних печей, тобто в пеклі під кодовою назвою ЦРМП.