Троща

– Були люті зими, – пояснив провідник Корнило. – Коли в морози перейдеш річку чи переспиш на снігу, тоді спирт рятує. А більше ніяк.

– Люті зими… – хмикнув Стодоля. – А нині скажені часи. Самі знаєте, як нам тепер.

– Як? – провідник Корнило щиглем розбив сире яйце, присипав зверху пучкою солі. – Ви ж казали, що все добре. Жоден щур не прошмигнув…

– Бо й ні. Ось і недавно порішили одного без суду і слідства.

– Розстріляли? – чомусь здивувався провідник Корнило.

– У нас що, зайві набої? Каменюку на шию – і в Стрипу. Щоб ні сліду, ні знаку. Так мене ще на вишколі вчили.

Стодоля значущо подивився гостеві в очі, як колишній есбіст есбістові.

– Без суду і слідства, кажете? – перепитав провідник Корнило, повільно пережовуючи вудженину разом із пір’ям молодої цибулі. – Ні, так не годиться. Коли спірвеш агента, треба переводити слідство й протоколювати.

– Допитати треба, – сказав Стодоля. – А псувати на них папір у мене немає часу. Мого тата застрілили, хату і всю господарку спалили без будь-якого слідства. Знаєте, хто застрілив мого тата?

– Чув.

– Сам секретар райкому партії Халявка.

– Чув, – повторив провідник Корнило. – Потім того Халявку навіть більшовики судили за таке самоправство.

– Судили? – знов хмикнув Стодоля. – Та вони його просто прибрали відси, щоб я не пімстив… Ну, ще будем видіти.

Десь на багнах озвалася найстарша жаба, а потім дружно заграла вся їхня оркестра. Жаби ще дужче за куликів хвалять своє болото.

– А ви кажете, правило, – зітхнув Стодоля. – Тут часом як не вип’єш, то серце лусне. Провідник Буревій теж мені докоряв. Навіть погрожував.

– Він казав і мені, – кивнув есбіст.

– Казав? Що саме?

– Що деякі зв’язківці на Стрипі розпустилися вкрай. Плямують Організацію[4]. Ходять по селах без всякої конспірації, пиячать.

– Ну, то перебільшення, – сказав Стодоля. – Зараз по селах не дуже походиш. Люди застрашені. Буває, кусника хліба не випросиш, не те що горівки. Часом і до хати не пустять.

Він сам собі усміхнувся, ніби щось пригадавши, і подивився на Сірка.

– Розкажи, друже Сірку, як тебе пригріла вночі одна чемна ґаздинька.

Наш друг, який перебрав собі псевдо від запорозького кошового, був, однак, більше схожий на розумного пса, ніж на славетного отамана. Він мав дуже розумні, сумирні руді очі, мовби позичені таки в сірка, і завжди дивився на тебе якось віддано і довірливо. Ось і тепер Сірко подивився на Стодолю своїми розумними очима щиро й довірливо, але з легким подивом. Мовляв, а хто ще цього не чув?

– Розкажи, розкажи, – підохотили його Місько і Шпак.

– Та то давно було, ще навесні, – огинався Сірко.

Лише помітивши, що провідник Корнило також дивиться на нього з цікавістю, Сірко погодився.

– Я ж кажу, діло було ще в березні, сніг лежав і мело так, як в оті дні, що їх березень позичив у лютого…

Хлопці змовницьки перезирнулися. Сірко завжди починав оповідати свою притичину саме з тих днів, які начебто березень позичив у лютого.

– Цей-во, я ж кажу, – довірливо провадив далі наш друг Сірко. – Холод стояв псячий, а мене ніч застала біля одного села, коли йшов на зв’язок. Я змерз, як цуцик. Дай, думаю, попрошуся в якусь хату, переночую чи ні, а хоч сі зігрію троха, бо тут мені ропавка й цицьки дасть.

Місько зі Шпаком знов перезирнулися, бо Сірко ту цицьку теж ніколи не минав, наче її мала дати перемерзлому партизанові не ропавка, а поштива вдова-ґаздинька.

– Підійшов я до їдної хати від поля, – розповідав Сірко, – і так, знаєте, тихонько постукав у вікно, ніби прийшов свій до свого.

– Свій до свого по своє, – весело докинув Сокіл.

– Не перебивай! – блимнув на нього рудими розумними очима Сірко, не задоволений тим, що Сокіл влазить у його приватну історію. – Цей-во, я ж кажу, тихонько постукав, чемно так, що до вікна й направду підійшла ґаздинька. Хто там? – питає. Ну, я так і так, змерз кажу, як сірко, пустіть погрітися хоч під лаву. Ні, каже вона, йди собі далі з Богом, зараз вас багато тут таких вештається. – Сірко перевів подих, пояснив: – Тоді й справді чимало чужого люду напливло зі сходу. Там же голод почався, то вони сюди хто як міг. Хліба просили, милостиню, а були й такі, що обкрадали…

– Були, були! – підтакнули Місько і Шпак.

– Ну, я й кажу молодичці, що свій, мовляв, не бійтеся… Вона відійшла од вікна, чую, начебто в сіни рипнули двері, зараз відчинить, то і я мерщій до дверей. А клята ґаздинька, знаєте, що учверила? Вилізла, капосна, із сіней по драбині на стрих[5], вхопила бляшану затулку від печі, макогона і ну вибивати марша. Видно, серед сусідів був такий умовлений знак, що, як прийдуть до когось злодії, то він мусить ось так тарабанити на склик. Бо не встиг я й оком кліпнути, як на подвір’я повалили розлючені господарі – з рогачами, косами, рискалями, а хто й з рушницею.

– Ого! – поспівчував Сіркові провідник Корнило. – Знайшли винного.

– Та вони забили б мене, як пса, – Сірко щиро подивився провідникові в очі. – Врятувало те, що побачили в мене «папашку»[6]. Враз усі зупинилися, скумекали, хто перед ними.

– І що?

– А що? Я розвернувся і мовчки потяг до лісу.