Трудівники моря

Популярність меса Летьєрі в Сен-Сансоні залежала від успіху його починання. Замість успіху сталася катастрофа, замість популярності утворилася порожнеча. Треба думати, що нещастя — хвороба невідступна, що невдахи заражені чумою, так швидко вони потрапляють у карантин. Синки багатих родичів стали уникати Дерюшетти. Відокремленість «Оселі відважних» від містечка була така велика, що тут навіть не знали про винятково важливу подію, яка того дня сколихнула весь Сен-Сансон. Парафіяльний священик, превелебний Ебенезер Кодре, став багачем. У Лондоні недавно помер його дядько, високоповажаний декан Сент-Асафа. Звістку привіз поштовий шлюп «Кашмір», який прибув того ж ранку в Сен-Сансон з Англії; щогла «Кашміра» бовваніла на рейді. «Кашмір» мав вирушити назад у Саутгемптон завтра вранці. Подейкували, що він мав забрати з собою його превелебність парафіяльного священика, терміново викликаного в Англію, щоб він був присутній на офіційному розкритті заповіту покійного і для інших нагальних справ, зв'язаних з одержанням великої спадщини. Весь день у Сен-Сансоні гуло, як у вулику: «Кашмір», превелебний Ебенезер, його покійний дядько, багатство, від'їзд щасливця в Лондон, можливе його підвищення по службі в недалекому майбутньому — все це було предметом нескінченних пересудів. І тільки в одному домі — «Оселі відважних» — ніхто нічого не знав, і, отже, не було ніяких розмов. Мес Летьєрі кинувся на свій підвісний лежак, не роздягаючись. Після катастрофи Дюранди лягти на лежаку було його єдиною втіхою. Розтягнутись на своєму ложі — до цього вдаються всі в'язні, а мес Летьєрі був в'язнем власного горя. Він лягав, і це було для нього перепочинком, передишкою, припиненням напливу важких дум. Чи спав він? Перебував при ясному розумі? Ні. Ось уже два з половиною місяці — бо якраз минуло два з половиною місяці від дня, коли трапилося лихо, — мес Летьєрі жив немов сновида. Він ще не прийшов до тями. Був у тому складному, непевному стані, в який потрапляють люди, що зазнали тяжкого удару долі. Його роздуми не були чіткими, сон не був перепочинком. Удень він ходив невиспаним, а вночі начеб і не засинав. Удень він був на ногах, уночі лежав — тільки й усього. Залігши на свою лежанку, він на короткий час забувався, називаючи це сном. Над ним витали і, здавалось, гніздилися в ньому самому химери; нічний туман, переповнений розпливчастими образами, сповивав його мозок; імператор Наполеон диктував йому свої мемуари, десь узялося кілька Дерюшетт, якісь дивовижні птахи сиділи на деревах, вулиці Лон-ле-Соньє перетворилися в гадюк. Кошмари були перепочинком після тяжкого почуття відчаю. Ночі минали в мареннях, а дні в дрімоті. Іноді він залишався на весь час від обіду до вечора в своїй кімнаті біля вікна, котре виходило, як уже згадувалося, на порт. Спершись ліктями на кам'яне підвіконня, обхопивши руками голову, повернувшись спиною до всього світу, він втуплював погляд у старе залізне кільце, вмуроване в стіну його дому, за кілька футів від вікна, де колись пришвартовували Дюранду. Дивився, як іржа поступово вкривала кільце.

Життя Летьєрі перетворилося в пустопорожнє животіння.

Таке трапляється з наймужнішими людьми, коли вони втрачають ідею, яка надихала їх. Це наслідок порожнечі існування. Життя — це подорож, а ідея — путівник. Немає путівника — і все зупиняється. Коли втрачено мету, тануть сили. Доля — це темна, нікому не підвладна сила. Своїм жезлом вона торкається навіть нашого внутрішнього «я». Відчай — це спустошеність душі. Тільки надзвичайно сильна духом людина може вистояти проти нього. І то не завжди.

Мес Летьєрі постійно розмірковував, якщо тільки розмірковувати означає поринати в глибину якоїсь понурої безодні. Іноді в нього проривалися такі скорботні слова:

«Мені лишається тільки подати туди, в небеса, прохання про повну відставку».

Відзначимо суперечність цієї натури, складної, як саме море, породженням якого і був, сказати б, Летьєрі. Він ніколи не молився.

У немічності є своя сила. Сліпа перед обличчям природи, сліпа перед обличчям долі, людина в самому своєму безсиллі знаходить точку опори — молитву.

Людина шукає допомоги у страху: просить, щоб їй прийшла на допомогу власна боязливість; душевне сум'яття — це порада схилити коліна.

Молитва — могутня сила душі, сила незбагненна. Молитва звертається до великодушності мороку; молитва вдивляється в таїну, і перед невідступною настирливістю її благального погляду не може встояти Невідоме.

Проблиск надії — це втіха.

Однак Летьєрі не молився.

Коли він був щасливий, бог для нього існував, можна сказати, в натурі; Летьєрі розмовляв з ним, давав йому чесне слово, іноді майже обмінювався з ним потиском руки. Але в нещасті — явище, зрештою, досить поширене — бог Летьєрі десь подівся.

Таке трапляється з тими, хто вигадав собі доброго бога, такого собі благодушного дідугана.

Тепер Летьєрі в своєму душевному стані чітко розрізняв тільки одне: усмішку Дерюшетти. Все, крім цієї усмішки, було пітьмою.