Трудівники моря

Одним з таких місць була невеличка затока Гавеле. Лежала ця бухточка поряд із Сен-Сансоном, але в такому безлюдді, що, здавалося, від міста до неї дуже далеко. Скелі форта Георгія закривали цю тиху гавань, тому-то вона і була такою пустельною. Туди вело чимало стежок; найкоротша з них бігла по краю берега — в неї була та перевага, що в місто й до церкви звідси можна було дійти за п'ять хвилин. Незручність же її полягала в тому, що двічі на день її заливало хвилями. Інші стежки досить круто піднімались угору, заглиблюючись в ущелини поміж скелями. Навіть при денному світлі затока лишалася в напівтемряві. З усіх боків над нею нависали камінні брили. Зарості колючого чагарника були до того густими, що від них спадала легенька тінь на сусідні скелі та хвилі, які били в їх підніжжя. Не було на світі затишнішого місця, ніж ця бухточка в тиху погоду, і нічого неспокійнішого — під час бурі. Віття чагарників там постійно купалося в піні. Весною було повно квітів, пташиних гнізд, пахощів, птахів, метеликів і бджіл. Завдяки проведеним недавно будівельним роботам, таких диких закутів тепер уже нема, їх замінили красиві прямі лінії, цегляні будівлі, набережні й сади; землекопи добряче доклали до них руки; гарний смак розправився над химерністю обрисів гір і над примхливою безформністю скель.

II

Відчай перед обличчям відчаю

Було близько десятої години ранку, «чверть перед десятою», як кажуть на Гернсеї. Людське збіговисько в Сен-Сансоні, судячи з усього, збільшувалось. Цікавість підганяла мешканців, і вони валом валили на північ острова, тож бухточка Гавеле в його південній частині стала ще пустельнішою.

І все ж там можна було побачити човна з перевізником. У човні лежав саквояж. Перевізник чекав.

На рейді, стоячи на якорі, бовванів «Кашмір». Він мав відчалити тільки опівночі, тому на кораблі ще не починали готуватися до відплиття.

Коли б який-небудь перехожий, піднімаючись по одній із ступінчастих стежок скелястого берега, насторожив вуха, то почув би неподалік від човна, у закутку, відгородженому чагарником і камінням від ока перевізника, двох осіб, чоловіка та жінку — Ебенезера і Дерюшетту.

Ці куточки на березі моря, що так приваблюють до себе купальниць, не такі вже й пустельні, як здається на перший погляд. Іноді там за вами підстежать і підслухають вас. За тими, хто туди тікає, щоб знайти затишне і недоступне для інших містечко, можна залюбки пробратись крізь чагарникові зарості по численних переплутаних стежечках. Гранітні брили й дерева, приховуючи таємних співрозмовників, можуть заховати і свідка.

Дерюшетта і Ебенезер стояли, тримаючись за руки, одне перед одним, дивлячись одне одному в очі. Говорила Дерюшетта. Ебенезер мовчав.

Скорбота і пристрасть відбились на побожному обличчі Ебенезера. А ще на ньому можна було прочитати розпачливу покірність долі — покірність, несумісну з вірою,

хоч з віри вона й випливає. На його спокійне, ясне чоло лягла тінь похмурої фатальності. Той, хто досі розмірковував тільки над релігійними догматами, береться думати про долю, — такі роздуми небезпечні для священика. Вони руйнують віру. Ніщо так не бентежить душу, як схиляння перед невідомим. Людина — мученик обставин. Життя — одвічний потік, ми пливемо за ним. Ми не знаємо, з якого боку на нас нападе підступний і віроломний випадок. Приходять катастрофи, дні блаженства, а тоді відходять, як несподівані гості. У них свої закони, своя орбіта, своя сила тяжіння, не підвладні людській волі. Чесноти не дають щастя, злочин не веде до лиха, у свідомості своя логіка, вони між собою не збігаються. Нічого не можна передбачити. Ми живемо в суєті з дня на день. Сумління — пряма лінія, життя — вихор. Він то вивергає несподівано на голову людини похмурий хаос, то простягає над нею сині небеса. Доля не знає мистецтва поступового переходу. Іноді її колесо крутиться так швидко, що людина заледве вловлює проміжки між однією і другою подією, зв'язок вчорашнього з сьогоднішнім. Ебенезер був віруючим, схильним до розмірковувань; священик, підвладний пристрастям. Релігії, які сповідують безшлюбність, знають, що роблять. Нема нічого згубнішого для священика, ніж любов до жінки. Чорні хмари думок осмутили душу Ебенезера.

Він довго вдивлявся в Дерюшетту, надто довго. Ці дві істоти боготворили одна одну. В очах Ебенезера світилося німе обожнення і відчай. Дерюшетта говорила: