Трудівники моря

— Ви не поїдете. Я не витримаю цього. Знаєте, я думала, що зможу розпрощатися з вами, але ні, не можу. Не можна зробити того, що зробити не в силі. Чому ви вчора прийшли? Якщо ви вирішили виїхати, то не треба було приходити. Я ніколи не розмовляла з вами. Я любила вас, але цього не знала. Тільки першого дня, коли Ерод читав оповідання про Ревекку, коли ваші очі зустрілися з моїми, я відчула, що в мене палають щоки і подумала: «О, як, напевно, почервоніла Ревекка!» Якби ще позавчора мені сказали: «Ви любите парафіяльного священика», — я розсміялася б. Ось що найжахливіше в цьому коханні. Воно як зрада. Я й не остерігалась його. Ходила в церкву, бачила вас, гадала, що у всіх так заведено. Я вам не дорікаю, ви нічого не робили такого, щоб я вас полюбила, ви не прагнули мене закохати в себе; дивились на мене, але в тому, що ви дивитесь на людей, нема вашої вини, проте я стала обожнювати вас. Але мені це і в голову не приходило. Коли ви брали в руки Біблію, мені здавалося, що то смолоскип, коли ж це робив хтось інший, Біблія була просто книжкою. Кілька разів ви зводили на мене очі. Ви говорили про архангелів, але то ви були архангелом. Що б ви не сказали, я зразу ж з усім погоджувалася. До вас я не знала, чи вірю в бога. Спізнавши вас, я стала віруючою, почала молитися. Я казала Дус: «Одягни мене швидше, бо я запізнююсь на відправу». І я бігла до церкви. Ось що значить покохати! А я цього не знала. Говорила собі: «Якою богомільною я стаю!» Це ви мені відкрили, що я ходила в церкву не задля господа бога. Я ходила туди заради вас, це правда. Ви такий гарний, говорите так красиво! Коли ви підносили руки до неба, мені здавалося, що у ваших білих руках моє серце. Я була шалена, сама того не знаючи. Хочете, щоб я вам сказала, в чому ви помилилися? В тому, що вчора зайшли до мене в сад і говорили зі мною. Якби ви мені нічого не сказали, я нічого б не знала. Ви поїхали б, я, можливо, сумувала, а тепер вмру. Тепер, коли я знаю, що ви мене любите, ви не повинні від'їжджати. Про що ви думаєте? Ви, здається, не слухаєте мене? Ебенезер спитав:

— Ви пам'ятаєте, що я казав учора?

— Ще й як!

— Що я можу ще додати?

Якусь мить вони мовчали. Тоді знов озвався Ебенезер — Мені залишається тільки одне — поїхати!

— А мені — вмерти. О, як я хотіла б, щоб не було цього моря, а тільки небо! Мені здається, що все влаштувалося б, тоді ми поїхали б разом. Не потрібно було вам зі мною говорити. Навіщо ви це зробили? Раз так, не їдьте. Що зі мною станеться? Запевняю вас, я вмру. Ви будете тішитись життям, а я лежатиму в могилі. Ах, моє серце розбите! Яка я нещасна! А мій дядько не такий поганий.

Уперше в житті Дерюшетта назвала меса Летьєрі дядьком. Досі вона завжди називала його батьком.

Ебенезер відступив на крок і подав знак перевізникові. Почувся стук остя, що вдарився в прибережну гальку, і кроки людини в човні.

— Ні, ні! — закричала Дерюшетта. Ебенезер підійшов до неї.

— Так треба, Дерюшетто.

— Ні, ніколи! Заради машини? Це неможливо! Ви бачили вчора це страховисько? Не покидайте мене. Ви розумний, ви знайдете вихід. Навіщо ж ви кликали мене сюди вранці, якщо вирішили поїхати? Що я вам зробила поганого? Вам нема за що сердитись на мене. Ви й справді хочете поїхати на цьому кораблі? Я не хочу. Ви мене не покинете. Не для того перед людиною відкривають небеса, щоб зразу ж і закрити їх. Кажу вам, ви залишитесь. До того ж корабель відпливе ще не скоро. О, я люблю тебе! Притулившись до нього, Дерюшетта обняла його за шию, міцно сплівши пальці, ніби хотіла прив'язати його до себе своїми руками, і водночас благально простягаючи їх до неба.

Він розімкнув це ніжне кільце обіймів, яке піддалося не зразу.

Дерюшетта опустилась на виступ скелі, обвитої плющем, машинальним рухом відкинувши рукав до ліктя і оголивши свою чарівну руку; очі її знерухоміли, блиск, що осявав їх, збляк і погас. Човен наближався.

Ебенезер м'яко, двома руками підвів голову Дерюшетти; дівчина стала схожа на вдову, а юнак — на старого чоловіка. Він доторкався до волосся Дерюшетти з благоговійною обережністю, якусь мить його погляд був зосереджений на ній, потім він поцілував її в лоб — здавалося, від такого поцілунку повинна була засяяти зоря, — і голосом, що тремтів від смертельної муки, ніби його душа розривалась на шматки, він у відчаї промовив:

— Прощай! Дерюшетта заридала.

Тієї ж миті вони почули спокійний рівний голос:

— Чому б вам не поженитись?

Ебенезер оглянувся. Дерюшетта підвела погляд.

Перед ними стояв Жільят.

Він прийшов сюди обвідною стежкою.

Жільят тепер нічим не нагадував собою людину, яку вони бачили напередодні. Він був причесаний, поголений, взутий. На ньому гарно сиділа біла матроська сорочка з широким відкидним коміром. На мізинці блищала золота обручка. Він здавався незворушно спокійним. Але з-під засмаги проступала мертвотна блідість. Його лице скидалося на бронзову маску печалі.