Трудівники моря

Дерюшетта прокинулась уранці у відчаї і, думаючи про домовину й саван, одяглася в біле. Ця похмура думка зробила їй послугу в хвилину вінчання. Біла сукня миттю перетворила дівчину в молоду. Могила — теж своєрідні заручини.

Дерюшетта ніби випромінювала внутрішнє сяйво. Ніколи вона не була такою вродливою, як в ту мить. Недолік Дерюшетти полягав у тому, що вона була гарненькою, але не красунею. Її краса грішила, якщо можна назвати гріхом надмір миловидності. У хвилини душевного спокою, тобто за відсутності пристрасті й скорботи, Дерюшетта, як ми вже зазначали, була особливо привабливою. А зараз відбулося перетворення чарівливої дівчини в ідеал дівочої чистоти. Дерюшетта, звеличена любов'ю і стражданнями, піднялася, — хай мені буде прощений цей вислів, — на вищий ступінь у своєму ангельському чині. Вона була такою ж цнотливою, але в ній появилось більше гідності, такої ж свіжої, але ще запашнішої. То була стокротка, яка перетворилася в лілію.

На її щоках ще не до кінця висохли недавні сльози. В куточку її усміхненого рота бриніла сльозинка. Ледве помітні сліди сліз — потаємна і солодка окраса щастя.

Декан, стоячи перед вівтарем, поклав палець на розкриту Біблію і голосно запитав:

— Чи не перечить хтось цьому шлюбові? Ніхто не відповів.

— Амінь, — мовив декан.

Ебенезер і Дерюшетта ступили на крок до превелебного Жакмена Ерода. Декан сказав:

— Джое-Ебенезер Кодре! Чи хочеш ти взяти собі за дружину цю ланку?

— Так, — відповів Ебенезер.

— Дюранда-Дерюшетта Летьєрі, — вів далі декан, — чи хочеш узяти собі цього молодика за чоловіка?

Знемагаючи від надміру щастя й радості, як лампада, що гасне від надміру масла, Дерюшетта ледь чутно прошепотіла:

— Так.

Згідно з обрядом англіканського вінчання, декан, оглянувшись, звернувся у темну пустку церкви з урочистим запитанням:

— Хто віддає цю жінку чоловікові?

— Я! — гукнув Жільят.

Запала мовчанка. Ебенезер і Дерюшетта, що захлиналися від блаженства, раптом відчули, як у них тоскно стиснулося серце.

Декан уклав праву руку Дерюшетти в праву руку Ебенезера, і Ебенезер сказав Дерюшетті:

— Дерюшетто! Беру тебе за дружину, і будеш ти кращою чи гіршою, багатшою чи біднішою, хворою чи здоровою, любитиму тебе до самої смерті, в чому даю тобі свою клятву.

Декан уклав праву руку Ебенезера в праву руку Дерюшетти, і Дерюшетта сказала Ебенезерові:

— Ебенезере! Беру тебе за чоловіка, і будеш ти кращим чи гіршим, багатшим чи біднішим, хворим чи здоровим, любитиму й слухатимусь тебе до самої смерті, в чому даю тобі свою клятву.

Декан запитав:

— А де ж обручка?

То була непередбачена обставина. В Ебенезера, захопленого подіями зненацька, обручки не виявилось.

Жільят зняв з мізинця золотий перстень і подав його деканові. Очевидно, то була обручка, куплена вранці у ювеліра в торговельних рядах.

Декан поклав обручну на Біблію, потім вручив її Ебенезерові. Ебенезер узяв тремтячу руку Дерюшетти і, надівши обручку на безіменний палець, виголосив:

— Цією обручкою я поєднуюся з тобою.

— В ім'я отця, і сина, і святого духа, — промовив декан.

— Хай буде так, — озвався паламар. Декан підвищив голос.

— Ви поєднались у шлюбі.

— Хай буде так, — сказав паламар.

— Помолімося, — закінчив декан.

Ебенезер і Дерюшетта повернулись лицем до поставця і опустились на коліна.

Жільят, стоячи, нагнув голову.

Вони стали на коліна перед богом, а він схилявся перед тягарем власної долі.

IV

«Твоїй дружині, коли ти оженишся»

Виходячи з церкви, вони побачили, що «Кашмір» почав готуватися до відплиття.

— Ви не запізнилися, — сказав Жільят.

Вони знову пішли стежиною до маленької бухточки. Молоді йшли попереду, Жільят — за ними.

Ебенезер і Дерюшетта скидались на двох сновид. Вони й надалі були мов у тумані, але вже інакше. Не усвідомлювали, де вони і що з ними робиться; поспішали кудись машинально, а куди — не знали, забули про все на світі, відчували тільки, що належать одне одному, і були неспроможні зв'язати двох думок. Людина не може мислити, коли її охоплює екстаз, так само, як плавець, потрапивши у вир. Із нетрищ мороку вони раптом шубовснули в Ніагару молодості, радості. Їх наче перенесли до раю. Вони не промовляли жодного слова, тим красномовніше говорили їхні душі. Дерюшетта міцно стискала руку Ебенезера.

Жільятові кроки позаду них вряди-годи нагадували про його присутність. Вони були до краю зворушені, але не говорили й слова: надмір почуттів повергає в заціпеніння. Це було прекрасно, але гнітило, Вони одружилися. Все інше вони відкладали на «потім», вони ще побачаться з Жільятом; він учинив дуже гарно, ось і все. В глибині душі вони гаряче, хоч і несвідомо, дякували йому. Дерюшетта думала про те, що повинна в чомусь розібратись, але згодом. А тим часом вони приймали його допомогу. Вони віддавали себе в розпорядження цієї рішучої, безоглядної у вчинках людини, волею якої було створено їхнє щастя. Звертатись до нього, розмовляти з ним було не в їхніх силах. Надто багато вражень нахлинуло на них відразу. Moжна було їм пробачити їхнє самозабуття.