Трудівники моря

Події іноді уподібнюються до граду. Вони сиплються на вас неочікувано. Ви приголомшені ними. Випадковості, навально вриваючись у звичайне, спокійне життя, зразу ж роблять усе, що відбувається, незбагненним для тих, кого вони знедолюють. Людина не розбирається в тому, що з нею трапилося. Її розчавлено, але вона цього й не знає, її увінчено, але вона цього не розуміє. Так, зокрема, сталося і з Дерюшеттою, котра за кілька годин пережила багато потрясінь: спочатку

запаморочливе захоплення — Ебенезер у саду; потім кошмар — страховисько, оголошене її чоловіком; потім відчай — ангел, розправивши крила, готовий відлетіти; а тепер — радість, нечувана радість, яка ховає в собі нез'ясовне, — страховисько поєднує її, Дерюшетту, з ангелом; смертельна мука завершується шлюбом; а цей Жільят —

учора згуба, сьогодні — порятунок. Вона не розуміла, що тут до чого. Було очевидним, що з самого ранку Жільят тільки тим і клопотався, щоб повінчати їх; він зробив усе: замінив Летьєрі, зустрівся з деканом, добився дозволу на шлюб, підписав необхідну для цього заяву, а без цього вінчання не відбулося б. Та Дерюшетта цього не розуміла; зрештою, якби вона й зрозуміла, що сталося, то так і не збагнула б, чому.

Заплющити очі, подякувати в думках, забувши про землю і про життя, дозволити цьому доброму генієві вознести себе на небеса — єдине, що залишалося робити. Пояснення зайняло б багато, надто багато часу, а просто подякувати — цього було б замало. І Дерюшетта мовчала в солодкому дурмані щастя.

В них усе ж таки лишилася дещиця тверезого розуму: дорогу вони розрізняли. Морська губка і під водою місцями не втрачає білизни. Здорового глузду у них лишилося настільки, що вони ще відрізняли море від землі і «Кашмір» від інших суден.

За кілька хвилин вони були вже біля затоки.

Ебенезер першим увійшов у човен. Дерюшетта мала намір ступити за ним, вона відчула, як хтось легенько сіпнув її за рукав. То був Жільят, який торкнувся пальцем її сукні.

— Мадам! — промовив він. — Адже ви не збиралися від'їжджати. Я подумав, що, може, вам знадобляться сукні і білизна. На борту «Кашміра» на вас чекає куферок з усім, що треба для жінки. Цей куферок мені дістався від моєї матері. Він був призначений для жінки, на якій я оженюся. Дозвольте подарувати його вам.

Дерюшетта наче прокинулась від своїх марень. Вона обернулася до Жільята. Тихим, ледве чутним голосом Жільят вів далі:

— І ще одне... я не хочу вас затримувати, але, бачите, мені треба пояснити вам. У той день, коли трапилося лихо, ви сиділи в нижній залі і сказали одне слово.

Звичайно, ви цього не пам'ятаєте, це зрозуміло. Ніхто не мусить пам'ятати все, що каже. Мес Летьєрі тоді дуже бідкався. Воно й правда, пароплав був чудовий і користь давав неабияку. Лихо прийшло з моря; весь народ у нашому краї хвилювався.

Це цілком природні речі, вони самі собою забуваються. Врешті, то був тільки корабель, який загинув у скелях. Не можна весь час думати про нещасливий випадок.

Мені б хотілося сказати вам тільки одне: я почув, що ніхто не піде туди, тому пішов я. Вони казали, що це неможливо, але зовсім не це виявилось неможливим.

Дякую, що ви затримались на хвилину і слухаєте мене. Зрозумійте, мадам, адже я поїхав туди, зовсім не думаючи, що це може вас образити. Зрештою, це було так давно. Я знаю, що ви поспішаєте. Був би час, порозмовляли б, дещо пригадалося б, але це ні до чого. Все почалося з того дня, коли випав сніг. А потім я проходив якось повз вас, і мені здалося, що ви усміхнулись. Цим і пояснюється все. А вчора я не встиг забігти додому, щоб перевдягнутись; я тільки-но повернувся з роботи, був у лахмітті, налякав вас, вам стало погано. Я завинив перед вами, не можна показуватись людині у такому вигляді.

Прошу вас, не гнівайтесь на мене. Оце майже все, що я хотів би вам сказати. Ви від'їжджаєте. Стоятиме гарна погода. Вітер дме зі сходу. Прощайте, мадам. Я правильно зробив, що трошки порозмовляв з вами, чи не так? Адже це остання хвилина.

— Я все думаю про ваш куферок, — відповіла Дерюшетта. — Чому б вам не подарувати його вашій дружині, коли ви оженитесь?

— Я, мабуть, ніколи не оженюся, — сказав Жільят.

— Жаль, бо ви добрий. Дякую вам.

І Дерюшетта усміхнулась. Жільят усміхнувся їй у відповідь.

Потім він допоміг їй вступити в човен. Не минуло й чверті години, як човен з Ебенезером і Дерюшеттою причалив до «Кашміра», що стояв на рейді.

Велика могила Жільят пішов уздовж берега, швидко проминув порт Сен-П'єр, потім попрямував до Сен-Сансона, ідучи понад морем. Він ховався від перехожих, уникав доріг,

запруджених з його ж таки вини народом.

Ще з давніх пір, як нам відомо, він один міг обійти весь край вздовж і впоперек, не потрапляючи нікому на очі. Йому відома була кожна стежина, він вибирав забуті й звивисті доріжки; у нього були звички здичавілої, полохливої істоти, якої ніхто не любить; він намагався бути подалі від людей. Ще дитиною, не бачачи привітності в очах оточуючих, він виробив у собі цю звичку; згодом відлюдькуватість стала частиною його вдачі.