Трудівники моря

Пісенька «Славний Данді» знаходить відгомін за горбом

Так позаду садової огорожі «Оселі відважних», в кутку, порослому кропивою, за виступом стіни, обвитої плющем і гостролистом, там, де цвіла дика деревоподібна мальва, а між гранітних брил виднілося стебло коров'яка, — в оцьому закуті спливло майже все літо. Він був весь у якійсь невимовній задумі. Ящірки, звикнувши до нього, грілися разом із ним на одному камені. Літо було сонячне й лагідне. Над головою Жільята пропливали легкі хмаринки. Він сидів на камені, у траві. Все довкола було сповнене пташиним щебетом.

Він охоплював чоло двома руками і питав себе: «Навіщо ж вона написала моє ім'я на снігу?»

Дужі подуви вітру пролітали над морськими просторами. Час від часу здаля розлягався поривний голос труби, попереджаючи перехожих, що незабаром в каменярні в Бодю вибухне міна і що треба матися на бачності. Сен-сансонського порту не було видно, але з-над дерев бовваніли верхівки щогл. Зрідка пролітали чайки. Жільят чув од матері, що жінки можуть закохуватися в чоловіків, таке іноді буває. І він казав собі: «Авжеж, розумію, Дерюшетта закохалася в мене». Його охоплювала глибока печаль. «Але ж вона так само, так само думає про мене, такий уже світ», — міркував він далі. Йому пригадувалося, що Дерюшетта — багачка, а він — бідняк. Розмірковував про те, що пароплав — препоганий винахід. Він ніяк не міг пригадати, яке нині число. Дивився неуважно, як великі чорні джмелі із золотими спинками й короткими крильцями гули, залазячи в шпари стіни. Одного вечора, перед тим, як лягти спати, Дерюшетта зачиняла вікно. Ніч була темна, хоч в око стрель. Раптом Дерюшетта нашорошила вуха. В непроникній темряві вона почула музику. На схилі горба, чи біля підніжяш замку Валль, а можливо, ще далі хтось грав на якомусь інструменті. Дерюшетта пізнала звук волинки і свою улюблену мелодію Славний Данді, але нічого не зрозуміла.

З того вечора час від часу в одну й ту ж пору, особливо коли ночі були темні, ця музика повторювалася. Дерюшетті це не дуже подобалося.

IV

Для дядька-мовчуна вечірня серенада — І спати не дає, й не втіха, а завада.

Із ненадрукованої комедії

Минуло чотири роки.

Дерюшетті виповнилося двадцять один, а вона все ще не вийшла заміж. Хтось, десь, колись написав: «Невідчепна ідея — як свердло: щороку вона вгвинчується в голову на один оберт. Якщо ми хочемо вирвати її першого року, то доводиться виривати з волоссям, на другий рік — розірвавши шкіру, на третій — проломивши череп, на четвертий — витягнувши мозок».

Для Жільята настав цей четвертий рік.

Він іще й досі не обізвався до Дерюшетти жодним словом. Він здаля думав про цю чарівну дівчину. От і все.

Якось, випадково потрапивши в Сен-Сансон і побачивши Дерюшетту, котра про щось щебетала з месом Летьєрі біля порога «Оселі відважних» навпроти дверей, що виходили на набережну, Жільят наважився підійти до них зовсім близько. Він був майже впевнений, що вона посміхнулась йому, коли він проходив поруч. У цьому не було нічого неможливого.

Дерюшетта й досі час від часу чула звуки волинки.

Чув цю волинку і мес Летьєрі. Кінець кінцем він звернув увагу на настирливу музику під вікнами Дерюшетти. Гра була ніжна, і ця обставина обтяжувала вину. Нічний залицяльник був йому прикрий. Він збирався видати Дерюшетту заміж у свій час, коли їй захочеться і коли захочеться йому, просто і ясно: без усяких там романів і без музики. Терпець йому урвався, він став пристежувати, і йому здалося, що він запримітив Жільята. Вій запустив пальці в бакенбарди — явна ознака гніву — й почав виявляти своє невдоволення вголос: «І чого він там мекає, той бевзь! Закохався в Дерюшетту, зрозуміло. Та марно збавляєш час. Хочеш мати Дерюшетту — звертайся до мене, тільки без дудки».

Важлива подія, про яку вже говорили давненько, нарешті сталася. Було оповіщено, що превелебного Жакмена Ерода настановлено намісником єпископа Вінчестерського, деканом острова Гернсею і священником порту Сен-П'єр, що він залишить Сен-Сансон і перебереться в Сен-П'єр, як тільки появиться його наступник.