Туманне місто

Кілька годин я вештався по злиденних вулицях міста й лише тоді повернувся до готелю. Коли проходив через вестибюль, адміністратор ледве підвів очі від столика. Я піднявся ліфтом на останній поверх і попрямував порожнім коридором, що закінчувався дверима мого номера. Запитав себе, чи повірить мені Кандела, якщо скажу їй, що дав Санабрії піти самому і що в ці хвилини наш старий друг плив на борту лайнера до надійного пункту призначення. Мабуть, як завжди, чиста брехня й була б схожа на правду. Я відчинив двері номера, не вмикаючи світла. Кандела розкинулася на ліжку, ще сплячи, перший проблиск зорі засвітився на її голому тілі. Я присів на краю ліжка й провів кінчиками пальців по її спині. Вона була холодна, мов паморозь. І аж тоді я збагнув, що те, що здалося мені тінню від її тіла, було кров’ю, що гвоздикою розтеклася по ліжку. Я повільно обернувся й побачив дуло револьвера, що блищало в сутінках, націлене в моє обличчя. Чорні окуляри кур’єра блищали на його обличчі, вкритому перлинами поту. Він посміхався.

— Пан міністр безмежно вдячний за ваше неоціненне співробітництво.

— Але не певний у моєму мовчанні.

— Тепер тяжкі часи. Батьківщина вимагає від нас великих жертв, друже мій.

Я накрив тіло Кандели простирадлом, окрашеним її кров’ю.

— Ви ніколи не називали мені вашого імені, — сказав я, повернувшись до нього спиною.

— Хорхе, — відповів кур’єр.

Я вмах обернувся; лезо кинджала було просто промінчиком світла у мене в пальцях. Удар розітнув йому черево просто посередині. Перший постріл із револьвера пробив мені ліву руку. Другий поцілив у шишку на одній з опор ліжка, яка розлетілася водоспадом димучих трісок. На ту хвилю лезо ножа, який так любив Санабрія, вже встигло розітнути горло кур’єра, що лежав тепер, захлинаючись кров’ю, його долоні, обтяг­нуті рукавичками, відчайдушно намагалися утримати голову на карку. Я витяг револьвер і вставив йому в рот.

— У мене немає друзів.

Того самого вечора я сів на зворотний потяг до Мадрида. Рука ще кривавилась; біль, скалка вогню, встромлена в пам’ять. А щодо іншого, то будь-хто сприйняв би мене за звичайну людину в сірому, одну з легіону сірих людей, підвішених на невидимих нитках, на тлі вкраденого сьогочасся. Сидячи самотньо в купе з револьвером у руці й задивившись у вікно, я спостерігав ту нескінченну чорну ніч, що лилася над безоднею скривавленої землі нашої країни. Лють Санабрії буде моєю, а шкіра Кандели — моїм світлом. Наскрізна рана в руці ніколи не перестане кривавити. Розгледівши в перших променях світанку безмежне плоскогір’я на під’їзді до Мадрида, я всміхнувся сам до себе. За кілька хвилин мої кроки загубляться в незглибимому міському лабіринті. Як завжди, мій наставник, навіть уже перебуваючи далеко звідси, вказав мені шлях. Я розумів, що газети, найпевніше, про мене не писатимуть, що в історичних книжках спробують поховати моє ім’я серед гасел і химер. Менше з тим. Що далі, то ставатиме більше нас, людей у сірому. Незабаром ми сидітимемо поряд із вами — у кафе, в автобусі, читаючи газету чи журнал. Довга ніч історії допіру розпочиналася.

Жінка з туману